– Я не хочу говорити неправду, – відповів Дік. – Співчуття змушує мене засмутити вас. У глибині душі я вважаю, що він загинув.
– Як же ви смієте пропонувати мені їжу! – вигукнула дівчина. – І вас ще називають сером! Ви вбили мого доброго дядечка, і за це вас посвятили в рицарі. Якби я не була дурепою і зрадницею, якби не врятувала вас тоді у будинку вашого ворога, то загинули б ви, а не він, який вартий десятка таких, як ви!
– Я робив усе для своєї партії, так само, як ваш дядько для своєї, – відповів Дік. – Якби він був живий, – бачить Бог, як я хотів би цього, він похвалив би, а не осуджував мене.
– Сер Деніел говорив мені, – сказала дівчина, – що бачив вас на барикаді. Він твердить, що коли б ви не втрутились, то ваша партія була б розгромлена. Це ви виграли битву, отже ви й убили мого доброго дядечка лорда Райзінгема. І після цього ви, навіть не помивши рук, пропонуєте мені їсти разом з вами? Сер Деніел поклявся помститися вам. Він віддячить за мене!
Бідолашний Дік важко задумався. Він згадав Арбластера і голосно застогнав.
– І ви вважаєте, що в цьому моя вина? – спитав він. – Ви, колишній мій оборонець і подруга Джоанни?
– Нащо ви втручалися в битву? – спитала дівчина. – Ви ж не належите ні до однієї з партій, ви ж всього-на-всього тільки хлопчик, самі ноги й тулуб якими не керує розум! Для чого ви встряли в бійку? Я певна, що тільки з любові до насильства!
– Я й сам не знаю, для чого я бився! – вигукнув Дік. – Але ж ви знаєте, в англійському королівстві так повелося, що коли бідний джентльмен не б'ється на одному боці, він мусить битися на протилежному. Він не може не битися. Це неприродно.
– Той, у кого нема власних переконань, не повинен виймати меч, – сказала вона. – Ви взяли участь у битві випадково, то хіба ви не різник? Війну облагороджує тільки мета, а ви, піднявши зброю невідомо для чого, зганьбили її.
– Мадам, – відповів нещасний Дік, – я розумію свою помилку. Я надто поспішив і діяв необачно. Я украв корабель, гадаючи, що роблю добре, і цим самим загубив багато невинних людей і завдав горя одному нещасному старому. Сьогодні я зустрів його, і моє серце облилося кров'ю. Я прагнув слави й перемоги тільки для того, щоб одружитися. Але ось чого я добувся! Через мене загинув ваш родич, який ставився до мене так добре! Не знаю навіть, що я ще накоїв. Можливо, я став причиною того, що на троні опиниться Йорк, а це, мабуть, завдасть Англії тільки лиха! О мадам, я бачу, скільки на мені гріхів! Для світського життя я не гожусь. Як тільки все закінчиться, я піду в монастир і буду молитися й каятись до кінця своїх днів. Я відмовлюсь від Джоанни, відмовлюсь од військового ремесла. Я буду монахом і день і ніч молитимусь за душу вашого нещасного дядечка.
Раптом Діку, який справді шкодував, що накоїв стільки лиха, почулося, ніби дівчина засміялася.
– Мадам! – вигукнув він, гадаючи, що помилився, хоч вираз її обличчя давав йому право гадати, що він пом'якшив її серце. – Мадам, хіба вам мало цього? Я відмовлюсь од усіх радощів життя, щоб виправити те лихо, якого завдав, і своїми молитвами я вимолю рай лорду Райзінгему. Все це я готовий зробити сьогодні, в день, коли мене посвятили в рицарі, коли я вважаю себе найщасливішим молодим джентльменом у світі!
– Який ви хлопчик, – сказала вона. – Милий хлопчик!
І на превелике здивування Діка, молода леді ніжно витерла сльози з його щік, а потім, наче скоряючись внутрішньому пориву, охопила руками його шию, притягла до себе й поцілувала. Дік вкрай зніяковів.
– Ви тут начальник, – сказала вона веселим голосом, – і повинні їсти. Чому ви не вечеряєте?
– Дорога леді Райзінгем, – відповів Дік, – я хочу, щоб моя полонянка повечеряла першою. Казати правду, каяття не дозволяє мені навіть дивитись на їжу. Мені краще постити й молитись.
– Звіть мене Алісією, – сказала дівчина. – Ми ж з вами давні друзі. Давайте їсти разом: я шматок і ви шматок, я ковток і ви ковток. Якщо ви нічого не будете їсти, то й я не буду, а якщо ви з'їсте багато, то й я наїмся, як селянин.
Сказавши це, вона почала їсти, і Дік, в якого був чудовий апетит, наслідував її приклад. Спочатку він їв повільно й неохоче, але дедалі швидше й старанніше. Кінець кінцем він навіть забув слідкувати за тією, яка була йому за приклад, і добряче винагородив себе за клопіт і хвилювання, які випали на його долю цього дня.
– Приборкуваче левів, – нарешті порушила мовчання дівчина, – хіба вам не подобаються дівчата в чоловічому вбранні?
Місяць на цей час зійшов. Тепер тільки чекали, щоб відпочили коні. В світлі місяця Річард, який все ще розкаювався, помітив, що дівчина дивиться на нього майже кокетливо.
– Мадам… – пробурмотів він, здивований такою зміною.
– Нічого відмовлятися, – перебила вона. – Джоанна все мені розповіла. Лишень гляньте на мене, сер, приборкуваче левів, хіба я така вже погана? Га?
І вона повела очима.
– Ви не дуже високі на зріст… – почав було Дік. Дівчина голосно засміялась, зовсім спантеличивши й збентеживши його.
– Я – не дуже висока! – вигукнула вона. – Ні, будьте такі ж відверті, як сміливі; я карлиця, може, трохи більша за карлицю. Але признайтесь, хіба я не досить гарна, щоб мене кохали? Кажіть.
– О мадам, ви надзвичайно гарні, – відповів багатостраждальний рицар, силкуючись здаватися спокійним.
– І будь-який чоловік був би радий одружитися зі мною? – допитувала вона далі.
– О мадам, звичайно, – погодився Дік.
– Звіть мене Алісією, – сказала дівчина.
– Алісія! – повторив сер Річард.
– Ну гаразд, приборкуваче левів, – вела вона далі, – оскільки ви вбили мого дядечка і лишили мене без підтримки, то, безумовно, повинні якось відшкодувати це, чи не так?
– Звичайно, мадам, – промовив Дік. – Але кажучи правду, я вважаю винним себе тільки частково.
– Ви що, хочете відкрутитися від мене? – вигукнула дівчина.
– Ні, мадам, я вже казав вам, що готовий стати навіть монахом, коли ви цього бажаєте, – відповів Річард.
– Отже, по честі, ви належите мені? – вирішила вона.
– По честі, пані, я вважаю… – почав юнак.
– Годі хитрувати! – перебила вона. – Хіба, по щирості, ви не належите мені доти поки не поправите того лиха, що накоїли?