Чорна стріла

Страница 53 из 66

Роберт Луис Стивенсон

Ще довго після цього вулицями бродили патрулі; були вислані спеціальні загони, щоб з'ясувати причину шуму і доповісти тому чи іншому знатному лордові, якого так невчасно розбудили крики моряків.

Ніч вже кінчалася, коли Дік насмілився покинути свій захисток і підійшов живий-здоровий до дверей "Козла і волинки". Все його тіло боліло від холоду і синців. Як і вимагав закон, в корчмі не горів вогонь і не світилося жодної свічки; але Дік навпомацки пробрався в куток холодної кімнати для гостей, знайшов кінець ковдри, укутав ним свої плечі, і, притулившись до якогось чоловіка, що спав найближче до нього, скоро забувся у тривожному сні.

КНИГА П'ЯТА

ГОРБАНЬ

Розділ І

КЛИЧ СУРМИ

Дік прокинувся, лиш тільки починало сіріти. Він переодягся, взяв з собою зброю, яка личила йому, як джентльмену, і вирушив до лісової схованки Лоулеса. Там, як пам'ятає читач, він залишив папери Лорда Фоксхема. А щоб встигнути взяти їх і вчасно бути на місці зустрічі з молодим герцогом Глостером, треба було вийти якнайраніше і поспішати. Мороз був лютий, як ніколи; холодне повітря щипало за обличчя. Місяць вже зійшов, але на небі ще яскраво сяяли незліченні зорі. Під ногами весело рипів сніг. Навколо панувала мертва тиша.

Дік вже майже перейшов усе поле, що лежало між Шорбі й лісом. Наблизившись до підніжжя невеликого горба, він знаходився за якихось сто метрів від хреста святої Нареченої, коли раптом передранкову тишу розітнув звук сурми. Раніше Діку не доводилося чути такого чистого, пронизливого. звуку. Сурма заграла й замовкла, знову заграла, потім почувся брязкіт зброї.

Молодий Шелтон прислухався і, вихопивши з піхов меч, побіг по схилу горба.

Через хвилину він побачив хрест; на дорозі біля хреста точилась жорстока боротьба. Нападаючих було чоловік сім або вісім, а захищався тільки один; але він захищався так спритно й сміливо, так відчайдушно кидався на своїх супротивників, так впевнено тримався на слизькому снігу, що, перш ніж Дік встиг йому на підмогу, він уже вбив одного, поранив другого, а решту примусив триматись на відстані.

І все ж здавалося дивом, що він продовжував захищатись. Найменша випадковість, – можна було тільки посковзнутись або зробити помилковий рух рукою, – коштувала б йому життя.

– Тримайтесь, сер! Я йду вам на допомогу! – вигукнув Річард і з криком: "До зброї! До зброї!" кинувся ззаду на нападаючих, забувши, що він один і що його вигук зараз недоречний.

Але нападаючі були теж хоробрі хлопці. Вони, на подив Діка, не відступили ні на крок, а навпаки, обернувшись, шалено напали на нього. Чотири проти одного, – над ними в світлі зірок виблискувала сталь; навколо розсипалися снопи іскор. Один з супротивників Діка впав – в запалі битви Дік майже не зрозумів чому; потім на голову Діка обрушився удар, сталевий шолом на голові витримав, але Дік упав на коліно, голова його пішла обертом.

Тим часом чоловік, якому він прийшов на допомогу, замість того, щоб тепер допомогти йому, відскочив убік і знову засурмив, на цей раз ще пронизливіше й гучніше. Але наступної миті вороги знову накинулись на нього, і він знову нападав, літав, підстрибував, завдавав ударів ножем, падав на коліно, користуючись то мечем і кинджалом, то ногами й руками, з тією ж непохитною хоробрістю, гарячковою енергією і швидкістю.

Та пронизливий клич сурми нарешті почули. Долинув приглушений снігом тупіт копит і, на щастя Діка, над горлом якого в цю мить вороги вже занесли свої мечі, з лісу з двох боків ринув потік озброєних вершників, закованих в залізо, з опущеними забралами, з списами і з оголеними піднятими мечами. У кожного вершника за спиною сидів лучник або слуга, які один за другим стрибали на землю.

Ті, що нападали, побачивши себе оточеними, мовчки кинули на землю зброю.

– Схопіть цих негідників! – наказав чоловік з сурмою, а коли його наказ був виконаний, він підійшов до Діка і заглянув йому в обличчя.

Дік теж подивився на нього і дуже здивувався, бо чоловік, який виявив таку силу, спритність і енергію, був юнаком, не старшим від нього за віком. Одне плече у нього було вище другого, а обличчя – бліде, виснажене і потворне.[22]

– Сер, – сказав цей юнак, – ви вчасно прийшли мені на допомогу.

– Мілорде, – відповів Дік, догадуючись, що перед ним стоїть знатний вельможа, – ви самі так дивовижно володієте мечем, що, я певен, вам удалося б справитись з ними і без мене. У всякому разі мені, безсумнівно, пощастило, що ваші люди не запізнились.

– Як ви дізнались, хто я? – спитав незнайомець.

– Навіть зараз, мілорде, – відповів Дік, – я не знаю, з ким маю честь розмовляти.

– Невже це так? – запитав юнак. – І все ж ви кинулись, ризикуючи своєю головою, у цю нерівну битву.

– Я побачив, що один чоловік хоробро б'ється проти багатьох, – відповів Дік, – і вважав би за безчестя не допомогти йому.

Підступна усмішка промайнула на губах молодого вельможі, коли він промовив:

– Відважні слова. Але скажіть, за кого ви – за Ланкастера чи за Йорка?

– Мілорде, я не роблю з цього таємниці: я виступаю за Йорка, – відповів Дік.

– Клянусь небом, – вигукнув юнак. – Вам пощастило!

І він звернувся до одного з своїх підлеглих.

– Дайте мені подивитись, – продовжував він тим самим підступним і жорстоким тоном, – дайте мені подивитись на праведний кінець цих хоробрих джентльменів. Повісьте їх!

З нападаючих лишилось тільки п'ять чоловік. Лучники схопили їх за руки, швидко відвели на узлісся, поставили кожного під деревом відповідно до їх росту і накинули їм на шиї зашморги. Потім, тримаючи в руках другий кінець вірьовки, лучники спритно залізли на дерева, і не минуло й хвилини, як п'ять чоловік вже гойдалися в повітрі. Ніхто не промовив і слова.

– А тепер вертайтесь на свої місця! – крикнув потворний ватажок. – І коли я покличу вас удруге, будьте проворнішими.

– Мілорде герцог, – сказав один з його підлеглих, – благаю вас, не залишайтеся тут самі. Візьміть з собою хоч кілька воїнів.

– Голубе, – промовив герцог, – я стримав себе і не вилаяв вас за те, що ви запізнились. А тому не заперечуйте мені. Я вірю своїй руці, незважаючи на те, що я горбатий. Коли я кликав тебе, ти барився, а зараз ти надто поспішаєш з своїми порадами. Але так уже повелося: останній в бою – перший у розмові. Хай краще буде навпаки.