– Я тяжко поранений, – сказав лорд. – Підійдіть ближче до мене, молодий Шелтоне. Хай біля мене буде принаймні хоч одна людина благородного походження, бо я прожив своє життя в багатстві й розкошах, і мені дуже болісно від того, що мене поранили в цій жалюгідній сутичці і що я помираю в морі на цьому вонючому кораблі розбійників і холопів.
– Не треба хвилюватися, мілорде, – сказав Дік. – Я молю всіх святих зцілити ваші рани й допомогти вам щасливо вибратися на берег.
– Що? – перепитав лорд. – Молити святих, щоб щасливо вибратися на берег? Хіба ви не впевнені в тому, що ми доберемося туди щасливо?
– Корабель ледве повзе, море похмуре й бурхливе, – відповів хлопець. – Від людини, яка стоїть за рулем, я довідався, що ми тільки чудом зможемо добратися до берега живими.
– Он як! – стурбовано вигукнув барон. – Значить, ось в яких жахливих муках моїй душі доведеться розлучатися з тілом! Сер, моліть Бога, щоб він дарував вам життя, сповнене труднощів, тоді вам легше буде вмирати; моє життя було радісним і щасливим, я не знав горя, і зараз мені доводиться помирати в муках і стражданнях! Однак перед смертю, поки ще є час, я повинен виконати свій останній обов'язок перед Богом. Чи немає у нас на кораблі священика?
– Немає, – відповів Дік.
– Що ж, тоді займемось моїми мирськими справами, – продовжував лорд Фоксхем. – Сподіваюсь, що після моєї смерті ви будете мені вірним другом, бо ви були чесним і відважним супротивником. Я вмираю в тяжку годину для мене, для Англії і для всіх тих, хто йшов за мною й вірив мені. Моїми воїнами командує Хемлі, – той самий, що був вашим суперником; ми домовились зібратись в довгому залі Холівуда; ось цей перстень з моєї руки буде служити доказом того, що ви справді виконуєте мої доручення. Крім цього, я напишу Хемлі декілька слів і попрошу його уступити вам дівчину. Але я не знаю, чи ви захочете виконати мою останню волю.
– А який наказ, мілорде, ви хочете мені дати? – спитав Дік.
– Наказ?.. – повторив барон і нерішуче поглянув на Діка. – Скажіть, ви прихильник Ланкастера чи Йорка? – запитав він нарешті.
– Мені соромно признатися, – відповів Дік, – та я й сам цього не знаю. Я виступаю разом з Еллісом Дакуортом, а він, здається, прихильник Йорка. Отже, виходить, я теж за Йорка.
– Чудово, – сказав мілорд. – Це дуже добре. Бо коли б ви сказали, що ви прихильник Ланкастера, не знаю, що б я робив. А оскільки ви виступаєте за Йорка, вислухайте мене. Я приїхав у Шорбі,– щоб стежити за лордами, які тут зібралися, поки мій благородний молодий повелитель Річард Глостерський[З7] збирає сили, щоб напасти на них і розбити. Я добув деякі відомості про чисельність ворожих сил, про те, яка в них охорона, про розташування їх військ; і ці відомості я повинен передати моєму молодому повелителю у неділю за годину до полудня, біля хреста святої Нареченої, що стоїть під лісом. Я, очевидно, не зможу бути на цьому побаченні, а тому і звертаюсь до вас з проханням зробити мені послугу. Підіть туди замість мене. І хай ні радість, ні біль, ні буря, ні рана, ні чума не перешкодять вам бути на призначеному місці в умовлений час, бо від цього побачення залежить доля Англії.
– Даю вам урочисту обіцянку виконати вашу волю, – сказав Дік. – Я зроблю все, що буде в моїх силах.
– Я дуже радий цьому, – промовив поранений. – Мілорд герцог дасть вам нові накази, і, якщо ви виконаєте їх охоче й розумно, ваше майбутнє забезпечене. Посуньте трохи ближче до мене лампадку, я хочу написати листа.
Він написав одного листа, адресуючи його "Шановному моєму родичеві серові Джону Хемлі", а потім написав ще одного листа, не вказуючи адресата.
– Це лист для герцога, – сказав він. – Пароль "Англія й Едуард", а відклик – "Англія і Йорк".
– А як же з Джоанною, мілорде? – запитав Дік.
– Що ж, здобувайте її самі, як зумієте, – відповів барон. – Я написав в обох цих листах, що хочу віддати її за вас, але здобувати її вам доведеться самому, хлопче. Я, як бачите, намагався здобути її і поплатився за це своїм життям. Більшого не могла б зробити жодна людина.
За час цієї розмови поранений дуже ослаб, і Дік, заховавши на грудях дорогоцінні листи, підбадьорив його і вийшов з каюти.
Починався світанок, холодний і похмурий. Йшов густий сніг. Недалеко з надвітряного боку "Доброї Надії" тягся берег з скелястими мисами і піщаними бухтами; а вдалині на тлі неба здіймалися лісисті вершини Танстольських горбів. Вітер трохи ущух; море теж злегка заспокоїлось; але корабель сидів глибоко у воді і ледве підіймався на хвилях.
Лоулес все ще стояв за кермом. В цей час майже всі люди, що були на кораблі, виповзли на палубу. Вони пильно розглядали непривітний берег. Обличчя в усіх були бліді.
– Ми доберемося до берега? – запитав Дік.
– Обов'язково, – сказав Лоулес. – Якщо раніше не підемо на дно.
Якраз в цю мить корабель з такими труднощами виповз на хвилю і вода в трюмі заклекотала так голосно, що Дік мимоволі схопив рульового за рукав.
– Клянусь Богом! – вигукнув він, коли ніс "Доброї Надії" виринув з морської піни. – Я вже думав, що ми тонемо, серце моє замалим не розірвалося.
На шкафуті Гріншів, Хокслі зібрали людей з обох загонів і розбирали палубу, щоб побудувати з її дощок пліт. Дік приєднався до них, з головою поринувши в роботу, щоб хоч на хвилину забути про небезпечне становище. Але навіть за роботою, з кожною хвилею, що обрушувалась на нещасне судно, кожною разу, як судно накренялось і провалювалось кудись в морську глибінь, серце мимоволі починало стискуватись від жаху від думки про близькість смерті.
Раптом, відірвавшись від роботи, він побачив, що вони знаходяться біля якогось мису; напівзруйнована морем скеля, навколо якої клекотіли білою піною великі хвилі, майже нависла над палубою. А за скелею, на вершині піщаної дюни височів будинок.
Всередині бухти море було ще більш бурхливе. Хвилі підняли "Добру Надію" на свої пінисті плечі, понесли її, зовсім не слухаючись рульового, в якусь мить з силою викинули на піщану мілину і, здіймаючись до половини щогли, почали кидати її з боку в бік.
Раптом налетів величезний вал, знову підняв її і відніс ще далі, і, нарешті, третій вал переніс її через найбільш небезпечні буруни і опустив на мілину коло берега.