Пішов Іванець до гетьманського двору в замок, похилившись на козака; ледві ноги волочить, що аж низове козацтво стиха глузовало.
— Підтоптавсь,— кажуть,— наш Іван Мартинович.
— Іще б не підтоптатись, стілько діла наробивши!
— Та, мабуть, і в головку на радощах лишає закинув.
А він, клятий, ні од праці не втомився, ні од горілки не впився. Його лукавий мізок коверзує собі нову думку: як би того безталанного Сомка до посліда-години допровадити! Плутаючи по дорозі ногами і зажмуривши очі, як кіт, Брюховецький скрізь зуби почав так против своєї думки закидати.
— Чи чував ти, братику, щоб миш одкусила коли голову чоловікові? Засміявсь козак:
— Се, пане ясновельможний, тілько таку гуторку проложено.
— Гм! — каже Брюховецький.— Проложено! А з чогось же то її взято... Ох, ноги зовсім не несуть! Вража старість надіходить. Чи випив чоловік кубок меду, чи не випин, уже й голова й ноги хоч поодтинай.
— Се ви, пане гетьмане,— каже Петро Сердюк,— на радах так уходились.
— Ох, на радах, на радах! — мимрить Брюховецький.— Послужив я козацтву щирою душею, а як-то мені козацгво послужить!
— І, пане ясновельможний! Про що ви турбуєтесь! — сказав козак Сердюк. — Та ми за вас усі голови положимо!
— Голови! — бурчить Іванець.— Було б з мене й одної голови, якби хто зумів її положити, щоб довіку не встала.
Усміхнувсь Петро Сердюк да й думає: "Підтоптавсь, підтоптавсь пан гетьман!"
А він іде, тяжко ступаючи, справді мов п'яний; далі знов пробовкне деяке слово, і все на Сомка наворочує, чи не догадається Сердюк; а Сердюкові Петру ще таки невдогад. Як же почали вже зближатись до замкового будинку, то Брюховецький і каже:
— Чи бачиш ти, Петре, коло стані, при самій землі віконце? Там сидить у мене вельможний Сомко, що гордував колись усіма, і не було йому рівні на всьому світі. Як тобі здається се диво?
— Диво велике,— каже Петро Сердюк,— нічого сказати. Служить вам добре фортуна, пане гетьмане.
— От же я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братику, який мені сон сьогодні перед світом снився. Здається, йшов я п'яний додому, от до сього будинку, й прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити.
Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже:
— Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком?
Обняв Іванець Петра Сердюка за сі слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки широзлотий перстень да й каже:
— Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче од лихого зілля?
— Того одступаю,— каже Сердюк Петро,— що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде.
Оставсь Брюховецький, як остуджений.
— Е,— каже,— так, мабуть, правда сьому, що кажуть: зроду-звіку козак не був і не буде катом! — і почав ходити по світлиці.
Походив, походив.
— Чорт знає які,— каже,— забобони! Буцім не все один біс, чи задавити яку погань на раді, чи шпирнути ножем під бік у глибці!
Ще поміркував трохи, ходючи.
— Мабуть,— каже,— що не все одно!.. Чом же ось я сам не піду з їм розправитись!.. Поки Сомко був Сомком, я ставав на його сміливо, а тепер мене якийсь острах бере...
Знов почав походжати мовчки.
— Казна-як доля чоловіка ворочає! — каже собі.— Мабуть, сам лихий мені помагає... А лучче б нічого сього не було... Ой батьку Богдане! Не пізнав би ти тепер свого Іванця!.. Ворог!.. І звідки нечистий утелющив мені ворога!.. А вже тепер шкода зупинятись... Вивернеться... добре, що поборов... Два коти в одному мішку не помиряться... Чом же оце нема в мене сили до закінчення? Була сила світ на свій лад повернути, а тепер ось шпирнути ворога ножем боюсь... Що ж, як на Москві зроблять не по-нашому? Гроші грошима, бояре боярами, а цар — душа праведна...
XVII
Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий:
— Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась.
— Хто їй такий?
— Той, кого тобі треба.
У Йванця пішов мороз поза спиною.
— Кою ж,— каже,— мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш Гетьманщину?
— А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький.— Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий,— каже,— голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по монастирях,— одвітує той да й одкинув відлогу. Брюховецький аж одшатнувсь:
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,— каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою.
— Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже.— Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
— Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда!
— За що ж ти на його злишся?
— Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.