Тепер ми пливли у повній пітьмі. Я встав, щоб розглянутися, і тільки подумав, що все одно нічого не зможу розгледіти, як раптом попереду щось замаячило. Я повернувся до Вульфа:
– Ми наближаємося до чогось дуже великого.
– Природно. Це Чорногорія.
Я поглянув на годинника.
– П'ять хвилин по дванадцятій. Отже, ми припливли вчасно?
– Еге ж, – втім, захвату в його голосі я не почув. – Поможи мені, будь ласка.
Я підсобив йому надіти гамак і надів свій. Звук двигуна знову змінився і став ще тихіший. Коли ми наблизилися до берега, Гвідо, кинувши штурвал, вимкнув двигун, ковзнув на ніс і за хвилину пролунав сильний сплеск. Повернувшись назад, він розв'язав канати, якими до корми була прив'язана шлюпка. Ми спустили її на воду і поставили біля борта. Цей маневр був обговорений заздалегідь, і Вульф проінформував мене про прийняте рішення. Враховуючи габарити Вульфа, Гвідо було б простіше перевезти його на берег першим, а потім повернутися за мною, але ця процедура відняла б зайві двадцять хвилин. Ми ж мали враховувати вірогідність появи сторожових катерів югославської берегової охорони, а в такому разі Гвідо позбувся б не тільки судна, але й можливості коли-небудь побачити Італію. Тому ми вирішили вкластися в один рейс. Гвідо вліз в шлюпку, я взяв Вульфа за руку, щоб помогти йому перебратися через борт, але він відштовхнув мене, досить спритно зробив це сам і всівся на кормі. Слідом за ним я припаркувався на носі. Гвідо, легкий, як пір'їнка, ступив у центр, дістав весла і почав гребти. Він щось пробурчав, і Вульф сказав мені півголосом:
– У нас вода на цілих дванадцять сантиметрів вище середини човна. Зважай на це і не роби різких рухів.
– Слухаю, сер.
Весла Гвідо, гладенькі, як оксамит, рухались у воді абсолютно безшумно, чутний був тільки слабкий скрип уключин, прорізаних в планширах. Оскільки я сидів на носі задом наперед, не обертаючись, про те, що подорож завершена, пошепки сповістив мене Вульф.
– З лівої сторони скеля, Арчі.
Я не побачив скелі, та за секунду відчув її ліктем – пласку плиту, яка піднімалася на фут вище планшира. Ухопившись за неї, я підтягнув до неї шлюпку і тримав її в такому положенні, доки Гвідо зміг до неї дотягтися. Тоді, отримавши відповідні інструкції, я здерся на скелю, розтягнувся на животі і простягнув руку Гвідо. Оскільки ми тримали шлюпку щільно притиснутою до берега, Вульф ухитрився вибратися сам. Гвідо відпустив мою руку, відштовхнувся і шлюпка щезла в нічній пітьмі. Я встав. Говорити було заборонено, тому я прошепотів:
– Я увімкну ліхтарик.
– Ні.
– Ми звалимося до дідька.
– Тримайся за моєю спиною. Я кожен дюйм тут знаю. Стривай, прив'яжи це до мого гамака.
Я взяв його светр, засунув рукави під ремені і зв'язав їх разои. Він спокійно рушив по скелястій плиті, і я послідував за ним. Я вищий за Вульфа на три дюйми, тож я міг іти за ним і при цьому бачити, що знаходиться попереду, хоча все одно в сяйві негустих зірок нічого особливого не було видно. Рівна поверхня скінчилася, ми почали підніматися вгору, потім пішли донизу. Камінь під ногами змінився гравієм. Коли дорога стала крутіша, Вульф пішов повільніше і часто зупинявся, щоб віддихатися. Я хотів попередити його, що за милю чутно, як він дихає, і що ми спотикалися б набагато менше, якби запалили ліхтар, втім, вирішив, що момент для зауважень вибраний невдало.
Наша задача полягала в тому, щоб до світанку відійти як можна далі вглиб, тому що малося на увазі, що ми йдемо з Галичника, з півночі, через гори на захід до Цетіньє, тож було небажано, щоб нас бачили біля берега. Окрім того, в десяти милях на південний схід від Цетіньє знаходилося місце, де ми хотіли дещо зробити до світанку. Пройти десять миль за чотири години зовсім нескладно, але не в горах у цілковитій пітьмі і з Вульфом в якості ведучого. Він поводився дивно. Збагнувши раніше мене, що ми добралися до гребеня гори, він зупинився так несподівано, що мені довелося різко пригальмувати, щоб у нього не врізатися. Він волів іти, карабкаючись догори, а не понизу, що достатньо незручно, і я вирішив, що він просто чудить. Він зупинявся і кілька хвилин стояв, нахиливши голову і повертаючи її з боку на бік. Коли ми були вже далеко від берега і можна було розмовляти впівголоса, я запитав його, в чому справа, і він пробурчав:
– Це зірки. Пам'ять мене підвела.
Він орієнтувався по зірках, а я в це не вірив. Попри це, він, видно, знав, де ми знаходимося. Приміром, спустившись зі схилу, після того, як ми відмахали не менше восьми миль, він різко звернув управо, але протиснувшись між двома величезними валунами, пройшов через розсип зубчастих скель і, зупинившись перед скелею, яка вертикально здіймалася догори, простягнув руки і затим підніс їх до лиця. Я здогадався по звуках про те, що він робить: він підставляв руки під струмок води, яка падала донизу, і пив її. Я теж покуштував цю воду і прийшов до висновку, що вона значно смачніша тієї, що текла з крана в Барі. Після цього я зробив підсумок, що ми, все-таки, не заблукали і подорожуємо не тільки з метою гімнастичних вправ.
До світанку було ще далеко, коли на доволі рівній ділянці шляху він значно сповільнив темп, нарешті, зупинився, повернувся до мене і запитав, котра година. Я поглянув на годинника і відповів, що чверть на п'яту.
– Давай ліхтар, – велів він.
Я витяг ліхтар з петлі на ремені і запалив його. Вульф зробив те ж саме.
– Може статися, що тобі доведеться шукати це місце без мене, – зазначив він. – Тож краще тобі в це вникнути. – Він направив промінь світла вниз по схилу. – Схоже, он той камінь, з завитком, як хвіст півня. Направ світло на нього. Іншого такого не знайдеш ніде поміж Будвою і Подгорикою. Запам'ятай його. Камінь знаходився в тридцяти ярдах, і я підійшов, щоб краще його роздивитися. На висоті в три моїх зрости один із кутів утворював дугу і при бурхливій уяві скидався на хвіст півня. Я поводив променем ліхтаря догори, донизу, збоку вбік і, повернувшись до Вульфа, побачив, що ми знаходимося на стежці.
– О'кей, – сказав я. – Куди далі, босс?
– Сюди. – Він відійшов від стежки, і невдовзі ми карабкалися по кручі. В п'ятидесяти ярдах від неї він зупинився і направив промінь догори під гострим кутом.