Чого не гоїть огонь

Страница 10 из 80

Самчук Улас

Хворобливо-нервово минали ті дивовижно нерозумні дні, зникали люди, зникав сміх, зникав хліб... Зникало й життя. Люди на щось чекали, на зміну якусь, чудо, війну, мор. Може, хтось прийде, хтось поможе. Старші лише потайки пригадували, як то навіть "сам Трихон" — найбільший багач — казав, бувало, за Петлюри:

— А! Прийдуть Ленін і Троцький! Вони їм покажуть! Не знав, кому то "їм", — взагалі невідомо кому. А Каміняка з Горбайцем "армію" на Здолбунів, де сиділи петлюрівці, вели і цілу ніч били із захопленого панцерника по димарі здовбицької цементарні... Та... бувало... Що й казати! Всіляко бувало, і всіляко думалось. "Народ тьомний", дістав, чого хотів. Трихона вже давно нема, але синів його розпатронили в нитку. Загинув не за нюх табаки й Каміняка десь у Сибіру, за Єжова, мов у воду канув. Усі загинули, пропали, але те, чого хотіли, — мають. Є. Не загинуло. Старий Михайло із Запоріжжя, дядько Якова по батьковій лінії, що був господарем, як кажуть, на повну губу, ніяк не хотів розуміти, що то таке ідеологія, і, не втрачаючи й тепер гумору, казав напідпитку своїм настрашеним сусідам:

— Не хотіли багатих — не мають багатих, хотіли ідеології — мають ідеологію. Чому лише ніхто не тішиться? Рівненська тюрма набита, лубенська набита, луцька набита... Тюрми, тюрми, тюрми. І ніхто не знає, як з них вилізти.

А коли вдарив той день двадцять другого червня та коли сипнули ті перші бомби на Рівне, на Дубно, на Луцьке, на всі міста, на всі шляхи — брами вітальні виросли, квіти посипались, хліб-сіль понесли "визволителям", слава до неба неслася від крові, від ран, від зневаги, від болів серця й душі, бо ще ніколи, ніде і ніхто так не вразив народ, як саме в ці дні глибокі, як море, чорні з чорним сонцем, без просвітку, без тепла, без милосердя. Писалися нові дні, нова історія... Світило сонце, і росла трава...

IV

Яків бере книгу, намагається в ній щось бачити, але не бачить нічого. За дверима щось рухається, щось падає, чиїсь кроки. Коли западає тиша, з-під помосту також чути чиїсь рухи. Яків лежить на білій постелі, і йому здається, що він обложений динамітом. Біля нього на горіховому столику радіоапарат, на побережжі Великої Британії тонуть "брутторегістрові тонни", на Нарвіку спадають і спадають парашутисти, під Полтавою піддаються в полон нові сотні тисяч совєтських вояків.

Яків вслухається, вчувається, роздумує. Його сон тривожний. Ранком о шостій дзижчить будильник, і він поспішно встає. У їдальні на чистому, ніби в готелі, настільнику сніданок, справжній чай у кришталевій склянці. Шприндзя поважна, слухняна, обережна. В її очах світяться лукаві, виразно агресивні чортики. Уста підкреслені карміном.

Яків п'є чай, а потім каже:

— Шприндзю! Я це мешкання лишаю!

Шприндзя враз виразно німіє, її маленьке, ніжне обличчя біліє, мов папір, її червоні уста від того ще виразніше барвіють.

— Чому? — питає вона притишеним, благально-схвильованим голосом, а її оливково-чорні очі дивляться на нього і зло, і перелякано.

— Поясню після. Увечері. До побачення! — кидає він коротко, уривно слова, швидко встає, бере набиту паперами течку і міцним, чітким кроком виходить.

Цілий день Яків провів у батальйоні, а ввечері подався до німецького офіцерського касина. Прийнявши солідну порцію відомих коньяків та діставши відповідний настрій, він устряв у завзяту дискусію, яку вів, як звичайно, новоприбулий, невисокого росту офіцер на ім'я Пшор — капітан, що довгий час перебував у Азії, на Маляйському півострові, і правив за знавця азійських справ при пропаганді "вермахту". Підтримував його лише зондерфюрер Вайз — також з пропаганди, і точилась та мова довкруж відомого, постійного питання: що вони зроблять зі Сходом Європи, як скінчиться війна. Було багато пропозицій перебудови, розбудови, родилися грандіозні плани, але Пшор і тут рішив бути оригінальним. Стрясаючи попіл грубелезної сигари до попільнички з написом "Окоцімське", він сказав:

— Що робитимем — ясно. Не ясно лише — чи робитимем!

Знялася ціла буря протестів:

— О! О! Капітане!

— А що ви, майоре? — звернувся спокійно Пшор до Якова.

— "Не рівня я богам", як казав ваш Фауст, — відповів Яків.

— Інтригуюче! Ви знайомі з Фаустом? — підняв тон Пшор.

— Лише так, злегка, — буркнув Яків.

— От так майор! — викрикнув Вайз.

— Липовий. З ласки обставин... По суті, я лише вахмістр, і то лише уланів, зважаючи на те, що наш час такої зброї не перетравлює спокійно.

— Як обставин? Чому обставин? — підняв ще вище тон Пшор. — Майор! Справжній! Більше! Ви — професор! Вам би книги писати!

— Для чого ці оклики, капітане? — запитав швидко Яків.

— Заздрість! — визначив Вайз з ноткою іронії.

— Угадав, Вайзе! — сказав Пшор з сигарою в роті. — Я йому заздрю, заздрю чортячо, взагалі їм... слов'янам. Перед ними не лише простір, а й, дозволь висловитись, майбутнє...

— Ха-ха-ха! — вирвалось у Вайза.

— Смієшся — дай ще чарку, — сказав Пшор. — Можеш на здоров'я не вірити... Зрештою, це справа не віри, а математики, фактів, біології... Ви ось згадали Фауста. Наші фаусти пролізли в усі щілини, а такої, як простір, і не запримітили. Наш простір — кабінет, нічний горщик... І ще шляфмюце! І враз нас вигнали в задонські степи! Змерзнемо!

— Вічне те "мюце" з тим твоїм горщиком, — з докором кинув Вайз.

— А признайся лише — не є для тебе найбільшою трагедією бігти вночі надвір, де так чортячо холодно й нечисто? Наполеон і на Москву віз у кареті горщика, і хто зна, чи не за нього поплатився імперією, а руский потрапить тобі все життя бігати за амбар, і "діло в шляпі"...

— По-твоєму, бритам з їх фраками, циліндрами та парасолями імперія впала з неба? — не здавався Вайз.

— Проти кого йшли брити? Індусів, індіян, мав-мав, гав-гав.

— Філипп II Еспанський чи Наполеон — мав-мав?

— Ті ж циліндри, лише тут питання в їх якості, давності, сприті.

— А по-моєму — рішає динаміт,— не зовсім переконливо заперечив Вайз.

— І дух, сказав би наш Геббельс.

— А наш Гете казав: "Те, що звеш ти духом часів, — є лише відбитком письмаків", — безнадійно перечив Вайз, навіть, здається, проти власних переконань.

— Власне, коли дух є дух, а не мощі...