ЯВА 4
Тіж і Зінько
Зінько (блідий, запалі очі). Подратувати прийшла, ще не вдовольнилась?
Марина. Не гнівайся!.. Одійди, Вусте.
Вустя йде до вікна.
Зінько. Взять тебе за ноги та головою об припічок!.. Марина. Вислухай мене, мій лебедоньку! Батько-мати присікалися: "Давай рушники або ж на всі чотири вітри!" Зінько. А ти й подавала? Марина. Авжеж.
Зінько. Бодай тебе болячка давала! (Хоче йти з хати.)
Марина (xana його за руку). Бо подумала, не переможу батька-матір, може, переможу Лавріна? Перехрестилася та й подавала на одчай!..
Зінько. Ну, що ти мене держиш за руку, пусти!..
Марина (держе). Ото й почав ходити до мене Лаврін щовечора.
Зінько. Бодай йому ноги покорчило!..
Марина. Як він у комірчину, я зараз у сльози. Цілісіньку ніч виплачу і слова до нього не промовлю. А вчора прийшов, я пуць йому в ноги: і сякий, і такий, і довічно за тебе Бога молитиму, відкаснись від мене, бо загину!.. Він мовчав-мовчав, а далі підняв мене за плечі, посадовив поруч та й каже: "Не до пари ми одно другому — бачу! Зав'яжу тобі світ і собі завдам мороки. Знаю, кого кохаєш, переконався..."
Зінько (хутко). Ну?
Марина. А оце туж-туж його батько вернув рушники і хліб-сіль.
Зінько (радісно). Та невже?
Марина. Єй-богу!
Зінько (обійма її). Ах ти ж ідолка!..
Вустя (біля вікна). Осьдечки й батько приїхали!
Зінько. Та невже?
Всі хутко виходять. ЯВА 5
Варка, Демко. Вустя і Зінько, а потім малі діти. Варка вбіга в хату, хапає з полиці хліб і сіль і стає на порозі.
Д е м к о (при часах, з ланцюжком через шию і в городській одежі). Здрастуй, Варваро Назаровно! Здрастуй, супруго моя любезна! Чи пізнаєш? (Цілується.) А ви, дітвора, підходьте по черзі. Не разом...
Зінько. Здрастуйте, тату!
Демко. Доки що, кажи вже хоч і тату, а як трохи образую тебе, тоді казатимеш інакше!.. Цілуй спершу в руку, а потім в губи. (Цілується.)
Вустя. І мені так?
Демко. Авжеж. Такий порадок у людей образованих. (Цілується з усіма.) Я вас хутко образую, бо бачив усякі образования своїми очима. От дивіться на мене, хіба я таким відсіля поїхав? Образованія — це штука немеглена.
Вустя. Тату, а де ж Панас?
Демко. Зоставив за малчика при лавці, у того купця, де покійні брат, Андрей Васильович, прикажчикували; стривайте, чи заводив я часи? (Вийма часи і ключик.)
Варка, Що воно таке?
Демко. Часи. От настановляй вухо. (Підставля їй часи до вуха.) Чуєш?
Варка. Щось дзенька і цикаї Вустя. Ану, й я, тату, послухаю.
Демко дає їй слухати. Пхі, чудасія. Дзень-дзень!
Демко. То-то, що дзень-дзень. По оцій вигадці сонце ходе. У яку добу закортіло, глянь на неї і знаєш, чи вже обідня доба, чи вечірня...
З і н ь к о. Я бачив у якономичеського машинистого такі, він дав за них аж сім рублів. Тільки ті білі, а ці жовті.
Демко, Бо це золоті.
Всі. Невже золоті?
Демко. Вони з оцим ланцюжком коштують більш, як сто карбованців...
Всі. Сто карбованців?!
Демко. Це покійного брата, Андрія Васильовича, царство їм небесне.
Варка. Вічний покій його душеньці!
З і н ь к о. Машинистий гляне на них і зараз свисток дає...
Демко. А на, Варко, ключика та заведи. Варка. Я не вмію.
Демко. От бачиш. Стало бить, треба тебе ще образову-вати.
Варка. Та вже образовуй!
Демко. Ох, буде мені мороки з вами, бачу вже, що буде! Ось як вони заводються. (Почина заводити.) Еге, вони вже заведені! А як не заведені, то як крутнеш ключиком, то там всередині зараз щось і дирчить!
Зінько. А який тепер час, чи буде вже двадцять п'ятий?
Демко (дивиться). От, ніяк ще не завчу, чи оця стрілка показує час, чи оця? Якщо оця, так буде час одинадцятий, а як оця, так четвертий. Одначе забалакався з вами та й забув про хуру. Треба ж коняку випрягти та позносити все з воза.
Варка. Хіба ж то наша коняка?
Д е м к о. А то ж чия? Купив у городі.
З і н ь к о. Ловка коняка! Ще краща, як у Конаша.
В у с т я. Ходімо, мамо, та позносимо все!
Демко. Стривайте! Ви ще там що-небудь поламаєте. Ось який пора док зробимо: Зінько нехай коняку випряга, мати буде установляти, а я з Вустею вноситиму. А ви, дрібнота, геть з хати! (Пішов.)
В а р к а (сама). Дивлюсь на свого чоловіка і не надивуюся, зовсім неначе не Демко, а якийсь підпанок або купець! Як оглянусь навкруги себе, то мені аж ніби ніяково з ним поруч і сісти.
ЯВА 6
Демко і Вустя несуть диван.
Демко. Потихеньку-потихеньку, щоб не зачепити за одвірок; станови отут його посередині. Це зветься одивань.
Ставляють.
Вустя. Я бачила у посесорів таке сідало, як ходила мазати горниці.
Демко (сів на дивані). Садовись, Варко, і ти, Вусте, садовись. Це не на чуже сідаєте, а на своє,— привчайтесь, бо це штука немеглена.
Варка (сіла). Ач, вгинається.
Вустя (сіла і гецає). Неначе на гойдалці.
Демко. Ну, ходім, Вусте, за другими ділами. (Пішли.)
Варка. Добре панам, що вони раз у раз сидять на такому мнякому та їдять пундики...
ЯВА 7
Демко (несе крісло і круглого столика). А тепер, Варко, сядь на оце і обіпрись ліктями на оці бильця. (Ставляє крісло і столик.)
Варка (сіда). Як ловко! А столичок який, неначе коржшс кругленький.
Вустя (вносить два стула). Тату, навіщо отут, де сідати, та все дірочки? (Ставля стула.)
Демко. Це майстер так примадикував, а задля чого, т* вже й я не розберу. (Пішов з Вустею.)
Варка. Оце ж у свахи Конашихи аж зуби скрипітимуть від заздрості. Навіщо цей столичок, що на йому можна робити? Хіба закришку у борщ кришить? І повидумують же!
ЯВА 8
Демко і Вустя вносять скриню.
Демко. А це скриня братова, з одежею. (Ставлять під стіну.) А ось всякі лікарствія, що брат гоїлися, і мазі усякі. (Виймає скільки пляшечок і баночок з кишень і ставляє на миснику. Пішов з Вустею.)
Варка. От до речі і лікарствія привіз. (Роздивляється.) Треба буде Зінькові дати. Ось у цій пляшечці багато, якась жовтенька водичка. Може, це з Почаєва або з Печер? (Куштує і спльовує.) Щось недобре!