На кожних зборах кожний оратор "молодчага". Марсіанин, прочитавши наші газети, дійшов би висновку, що всі члени парламенту — це веселі, добрі, зичливі, чисті душею святі, що мають лише ту дрібку земних рис, через яку ангели не можуть забрати їх живцем на небо. Хіба всі присутні на повний голос, одностайно не іменують їх "молодчагами"? Так завжди говориться. Ми щоразу з величезним задоволенням вислуховуємо блискучу промову попереднього оратора. Коли вам здавалося, ніби ми позіхали, то це ми просто так упивались його красномовством, що аж пороззявляли роти.
Що вище підіймається людина по суспільних щаблях, то ширший повинен бути п'єдестал прикидання. Коли якусь дуже поважну персону спіткає нещастя, навколишнім дрібнішим людям просто життя не миле. А беручи до уваги, що в цьому світі визначних персон предостатньо, а також те, що з ними час від часу трапляється те чи інше нещастя, мимоволі дивуєшся, як це світ досі ще це вимер.
Одного разу певній добропорядній і великій людині випало занедужати. У газеті я прочитав, що всю країну охопив смуток. Люди, що обідали в ресторані, схиляли голови на стіл і ридали, почувши цю звістку від офіціанта. Незнайомі на вулиці кидались один одному в обійми й заходились плачем, як малі діти.
У цей час я був за кордоном і саме збирався додому. Але мені було якось соромно повертатись. Побачивши себе в дзеркалі, я був просто шокований: з мого обличчя виразно було знати, що зі мною вже кілька тижнів не траплялось ніяких знегод. Я відчував, що з'явитися з таким виглядом серед охоплених скорботою співвітчизників означало б ще посилити їхні страждання. Довелося визнати, що вдача моя дрібна й себелюбна. В Америці одна моя п'єса мала успіх, і я — хоч ріжте мене! — ніяк не міг удати людини, прибитої горем. Бували навіть хвилини, коли я забувався і — тільки подумати! — насвистував.
Як на те, я ще мав нагальну справу на батьківщині, а то б я, звичайно, затримався за кордоном, доки якийсь удар недолі не наблизить мене до стану моїх співвітчизників. На пристані в Дуврі першою людиною, з якою мені судилося поговорити, виявився митний урядовець. Можна б гадати, що горе зробить його байдужим до такої марниці, як півсотні сигар. А проте ні — він ще й дуже зрадів, коли знайшов їх. За них він здер з мене три шилінги чотири пенси і навіть хихикнув, одержавши гроші. На пероні дуврського вокзалу маленька дівчинка залилася сміхом, коли якась жінка впустила валізку на собаку,— але діти завжди егоїсти, а можливо, ця дівчинка і взагалі не чула прикрої новини.
Однак найбільше я здивувався, коли у вагоні побачив пристойного виглядом чоловіка, що читав гумористичний журнал. Мушу визнати, що сміявся він стримано — принаймні, стільки ще мав порядності,— але все-таки навіщо прибитому горем громадянинові гумористика? Я й години не пробув у Лондоні, як переконався, що ми, англійці, напрочуд стримана нація. Ще вчора, судячи з газет, країні загрожувала серйозна небезпека захиріти в тузі й загинути з горя. Але вже. сьогодні країна опанувала себе. "Ми проплакали цілий день,— сказали собі англійці,— ми проплакали цілу піч. Який з цього пожиток? Доведеться, мабуть, знов узяти собі на плечі тягар життя". Декотрі з них, як я помітив того ж таки вечора в готельному ресторані, заходилися знову самовіддано їсти.
Ми прикидаємось у найсерйозніших справах. На війні солдати кожної країни — завжди найхоробріші у світі. Солдати ворожої країни завжди невірні й підступні, через що вони деколи й перемагають.
Література — це мистецтво, суспіль побудоване на прикиданні.
— Ану, сідайте всі колом і кидайте пенси в мою шапку,— каже письменник,— а я вдам, ніби десь у Бейсвотері живе молода дівчина на ім'я Анджеліна, найвродливіша дівчина у світі. Далі вдамо, що в Ноттінгілі живе юнак на ім'я Едвін, закоханий в Анджеліну.
І тоді, якщо в шапці зібралося достатньо пенсів, наш письменник закасує рукави до роботи і вдає, ніби Анджеліна подумала те і сказала се і ніби Едвін робить усякі дивні речі. Ми знаємо, що все це автор вигадує по ходу розповіді, що він придумує все це, аби нам було цікавіше. З другого боку, він сам повинен прикидатись, ніби робить це тому, що не може інакше, бо він митець. Але ми добре знаємо, що якби в його шапку перестали падати пенси, то виявилося б, що він може інакше, та ще й як.
Театральний антрепренер гуркоче в барабан.
— Підходьте! Підходьте! — вигукує він.— Зараз ми будемо вдавати, ніби місіс Джонсон — принцеса, а стариган Джонсон прикинеться, ніби він — пірат. Підходьте, підходьте, поспішайте побачити!
І ось місіс Джонсон, удаючи принцесу, виходить із хиткої споруди, яку всі ми погодились визнати замком, а стариган Джонсон, удаючи пірата, розгойдується на іншій хиткій споруді, яку ми погодились визнати океаном. Місіс Джонсон удає, ніби закохана в нього, хоч ми знаємо, що це неправда. А Джонсон прикидається, ніби він страх який лиходій, і місіс Джонсон до одинадцятої години прикидається, ніби вірить у це. А ми платимо від шилінга до півфунта за те, щоб дві години сидіти й слухати їх.
Але, як я вже пояснив напочатку, мій приятель, що все це каже, трохи несповна розуму.