Колись давно вже, не за нашої пам'яті, десь на дорозі стрінулися багатий і бідний. Багач, як звичайно, був у шитому золотом жупані, в дорогих чоботах, у високій бобровій шапці, а бідний — от як бідний: одежина убога, подрана, полатана; на голові "шапка-бирка, зверху дірка, травою пошита, вітром підбита"; на ногах "чоботи-сап'янці, видно п'яти й пальці" — одним словом, куди не повернися, то добре. За поясом сокира, а за плечима торбина, а в торбинці тій трошки хлібця, дрібка солі — та й по всім.
От і зійшлися вони ненароком. Бідний низько-низесенько уклонився, а багатий лиш головою кивнув злегка. І мовчать. Бідний не сміє, а багатий не хоче говорити. Нарешті вже згодом-згодом ледве процідив багатий крізь зуби:-
— А куди се ти йдеш?
— Та так — куди очі дивляться. Де роботу знайду — от туди я й іду.
— А що ж ти робити умієш?
— Та все, що доведеться. Найбільше ж людям, чим можу, помагаю.
Усміхнувся зневажливо багач та й каже:
— Ти людям помагаєш? По-перше — пощо їм помагати, най кожен сам собі помагає, а по-друге — чим же ти їм допомогти можеиі, як у тебе самого немає нічогісінько?
— Та то правда... нічого я не маю. Хіба руки. От і помагаю працею рук своїх.
— Ото мені поміч! Та яка ж се поміч?! Он як я поможу кому, ото буде поміч! І всяк скаже, що се поміч.
Бідний зітхнув:
— Правда ваша, правда... я і в. думках не держав з вами рівнятися — де вже мені...
Та й замовкли оба. Знов багатий не хоче, а бідний не сміє говорити. Багач сопе, надимається, а бідний стоїть перед ним, звиняється...
І захотілося багачеві похвалитися перед бідаком, та й каже:
— Хочеш, я тобі покажу, як людям помагати? Іди за мною, а побачиш, скільки я з одної кишені потрафлю добра зробити. Та лиш іди далеченько, не наближайся, щоб не подумав хто, що ми з тобою які свати.
— Добре,— згодився бідак.
От багач поправив на собі високу шапку, обсмикнув золотий пояс і, перевалюючися з боку на бік, пішов уперед; бідний, перечекавши трохи, і собі за ним легенькою стопою. А сонечко починає припікати.
Ідуть вони так та й ідуть. Місто велике, вози гримлять, люди спішать, трамваї дзвонять. Всюди гамір, крик; кожний думає лиш про себе, лиш себе одного знає.
Бачить багач, що під ворітьми одного великого будинку тулиться до стіни і скавучить щеня: вдарив його каменюкою злий хлопець — і воно, потріпуючи прибитою лапкою, жалібно плакало.
Став багач над ним, дивиться. Здоровезний він такий, грубезний, а там десь внизу, під ногами, корчиться маленьке щенятко. І думає багач: чи помогти звіряті, чи, може, не треба? Але потому прийшла йому в голову така гадка, що треба не тільки людям помагати, але й іншому створінню. І як подумав він це, то вийняв з кишені золотого червінця і кинув біля песика, а сам пішов далі, радуючися, що так добре допоміг.
А щенятко і не помітило того золотого, воно так само скавучало від болю і голоду. Багатий чув це і думав собі, що воно йому так дякує за поміч.
Тут наблизився й бідний. Також побачив щенятко, і не стало в його духу пройти мимо. Вийняв з торби кавальчик хлібця та й дав щеняті, а воно так виголодніло, що аж давилося, проковтуючи. Бідний обдивив тим часом ніжку — вона була ціла, лиш ударена. То він взяв щенятко на руки, пішов із ним до ріки, обмив його і, давши йому ще шмат хліба, пустив на волю. Воно, вимите, сите, почало скакати, граючися своїм хвостиком, а бідний пішов далі.
Тим часом багач вже вийшов з міста і направився полем. Сонце вже високо стояло, грали комашки у повітрі, жито колихалося довгим морем прекрасним, а в далечині синів ліс. В полі було душно, а особливо багачеві в його важкій дорогій одежі, високій бобровій шапці та сап'янових чоботах. Іде багач до лісу. Але тільки-но він туди увійшов, як почув страшний крик.
Він здивувався. Не знаючи, що там, власне, могло бути, спокійними кроками, повагом пішов багач, але не довго і йшов, як побачив страшну картину: упав великий дуб і придавив собою чоловіка. Отож придавлений і кричав так страшно, просячи помочі.
Побачив те багач, підійшов і сказав:
— Ну, як-таки можна бути таким необережним?
А потім витяг з кишені повну жменю червінців і поклав їх біля дроворуба, а сам пішов далі, солодко думаючи: "А як же я добре зробив, що дав йому стільки грошей, який же я добрий!"
Але погано прийшлося б тому придавленому, коли б не нагодився під ту хвилю бідний. Він, зачувши зойки, стрімголов кинувся туди, скакав через пні, обдряпав лице, руки, подрав останню одежину, аж нарешті вибіг на ту поляну, де сталося нещастя. Кинувся підіймати дерево, але воно було страшенно важке. Крикнув бідний до багача:
— Будь ласка, поможіть! Але багач лиш рукою махнув, думаючи: "Та вже я поміг, чого йому ще треба?"
Бачить бідний, що кожна хвилина дорога, що треба рятувати чоловіка в нещасті,— вийняв сокирчину, раз-два — вирубав дрючок, підважив дерево та й визволив сяк-так чоловіка. Виповз той з-під дуба, сів, ногу тре. Але, слава Богу, обійшлося все добре: кістка не ушкоджена. Зробив ще бідний топорище тому дроворубові, бо воно поламалося було, і, поцілувавшися, як брати, розсталися бідаки.
Дука йде лісом та сердиться, що нерівна дорога та що дерева насмілюються його дороге та коштовне убрання так несовісно шарпати. І що то за порядки такі, що в лісі нема просторих, гарних доріг?
Чи довго він так ішов, чи ні, а тільки вийшов на поляну, а на поляні тій маленька хатиночка стоїть. Похилилася вся набік, мохом заросла; віконечка в ній маленькі, де папірцем, де шматкою позатикані, причілок дрючком підпертий. І ні диму не видко з димаря, ні курочка не бігає, ні поросятко не відзивається. Тільки великий пес кудлатий так рветься з ланцюга: мабуть, зголоднів дуже.
Підійшов дука до хати — сінешні двері відчинені. Іде він до сіней, відчиняє хатні двері... став стовпом на порозі — ні туди ні сюди не може рушиться.
На лаві, звісивши синю руку вниз, лежав мрець.
Перелякався багач, не знає, що робити. Але далі опам'ятався, сягає до кишені, витягає звідти жменю золотих і кидає перед собою. Потім другу жменю, третю, і ще, і ще... та й вибіг з хати. А по дорозі ще кинув червінця псові голодному та сам бігцем-бігцем далі, далі...