— Зараз я вам, мабуть, здаюся ще смішнішим і плаксивішим, ніж учора,— тихо сказав Сімоп.— Чи, може, ви думаєте, що, мовляв, молодий чоловік вирішив зіграти комедію, сподіваючись вас розчулити?
Він сидів навпроти неї, у його світлих очах мерехтіла тривога, а обличчя було таке гладеньке й щире, що Поль захотілося торкнутись його рукою.
— Ні-ні,— відповіла вона,— я подумала... подумала, що ви замолодий ще для цього. І, безумовно, вас люблять.
— Для кохання потрібні двоє. Ходімо погуляємо трохи. Зараз чудова погода.
Вони вийшли, він узяв її під руку, і вони пройшли кілька кроків мовчки. Осінь лагідно проникала в серце Поль. Мокре, руде, уже напівзатоптане листя злипалося, помалу перемішувалося з землею. Вона відчула ніжність до цієї безмовної постаті, на руці якої спочивала її власна рука. Цей незнайомець на кілька хвилин став товаришем, супутником, кимось, із ким ідеш безлюдною алеєю під кінець року. Поль завжди відчувала ніжність до своїх супутників, чи то на прогулянці, чи в житті, вдячність за те, що вони вищі па зріст, що вони такі відмінні від неї і водночас такі близькі. їй уявилось обличчя Марка, її чоловіка, якого вона залишила, і разом з ним залишила легке життя, і ще одне обличчя, інше, обличчя того, котрий її дуже кохав. І нарешті обличчя Роже, єдине обличчя, що в її пам'яті поставало живим і мінливим. Троє супутників у житті однієї жінки, троє добрих супутників. Хіба цього мало?
— Ви засмучені? — запитав Сімон.
Вона обернулась до нього і мовчки всміхнулася. Вони йшли і йшли.
— Я хотів би,— сказав Сімон приглушеним голосом.— Я хотів би... Я вас зовсім не знаю, але хотів би, щоб ви були щасливою. Я... я захоплений вами.
Але вона його вже не слухала. Було пізно. Роже вже дзвонив, щоб запросити її куди-небудь на каву. А її нема вдома. Роже пропонував поїхати десь у суботу, провести вихідні разом за містом. Чи зможе вона звільнитися до того часу від своєї роботи? І чи не перехоче він? А може, це тільки одна з тих обіцянок, які виривало у нього кохання, ніч, коли (Поль добре це знала) він не уявляв собі без неї свого життя, і коли їхнє кохання здавалось таким очевидним, вагомим, що він уже переставав опиратися. Та досить йому було зачинити за собою двері її квартири, вдпхнути на вулиці дражливий запах своєї незалежності, як вона знову втрачала його. По дорозі назад Поль майже весь час мовчала, потім подякувала Сімонові й заявила, що буде рада, якщо він коли-небудь подзвонить їй. Сімон, завмерши на місці, дивився їй вслід. Він почував себе дуже стомленим і незграбним.
Розділ V
Це й справді був приємний сюрприз. Роже потягся до нічного столика і дістав сигарету. Молода жінка, що лежала поруч, хихикнула.
— Чоловіки завжди після цього курять. Зауваження не вельми оригінальне! Роже простяг їй
пачку сигарет, але вона заперечливо похитала головою.
— Мейзі, можна вас про щось запитати? Що на вас сьогодні найшло? Ми знайомі уже два місяці, і ви й на крок не відходили від Шереля...
— Шерель корисний для мене, для моїх справ. Але ж мені хочеться трохи й розважитись. Розумієш?
Роже подумки відзначив, що вона з тих жінок, які в ліжку автоматично переходять на "ти". Він засміявся.
— А чому саме зі мною? На цьому коктейлі були дуже милі хлопчики.
— Ти знаєш, хлопчики тільки й знають, що плескати язиком. І потім, ти маєш до цього смак, це на тобі написано. Повір, такі зустрічаються все рідше. Жінки це відчувають. І не кажи мені, що ти не звик до швидких перемог...
— Але ж не до такпх швидких,— засміявся він.
Вопа була дуже гарненька. В її тісній голівці напевно роїлося безліч дрібненьких ідейок про життя, про чоловіків, про жінок. Якби він був наполегливіший, вона охоче пояспила б, як, на її думку, треба жити на світі. Було б, мабуть, навіть цікаво. Як і щоразу, він почувався розчуленим і бачив себе немов збоку, мало не жахаючись на думку, що всі ці прекрасні й такі різні тіла, які він так любив відкривати для себе, блукають вулицями, блукають у житті і що водять їх отакі обмежені й непевні голівки. Він погладив їй коси.
— А ти, ти, видно, лагідний,— сказала вопа.— Такі, як ти, здоровенні ломовики, завжди лагідні.
— Звісно, лагідний,— неуважно погодився він.
— Мені не хочеться розлучатися з тобою,— вела вона далі.— Якби ти знав, який він зануда, отой Шерель.
— Я цього ніколи не знатиму.
— А чи не податися нам кудись на два дні, Роже? На суботу й неділю. Не хочеш? Всі ці два дні ми навіть нікуди не виходили б, уявляєш, велика кімната, за містом...
Він глянув на неї. Вона підвелася на лікті, й він бачив, як у неї па шиї б'ється голуба жилка; вона дивилася на нього так, як під час сьогоднішнього визначного коктейлю. Він усміхнувся.
— Скажи "згоден", ну ж бо, швидше, чуєш!..
— Ну ж бо, швидше,— повторив він, перевертаючи її на себе.
Вона з якимось квоктанням укусила його за плече, і в нього майнула думка, що навіть любощам можна віддаватися по-дурному.
— Шкода,— сказала Поль,— Що ж, бажаю добре попрацювати, не жени машину. Цілую.
Вона поклала трубку. Пропали її вихідні. Як пояснив Роже, він мав їхати у суботу в Лілль щось залагодити зі своїм тамтешнім компаньйоном. Може, й правда. Вона завжди переконувала себе, що це правда. Несподівано їй при-
гадався заміський готель, де вони, як правило, зупинялися, дрова, що палахкотять у каміні, кімната з легким запахом нафталіну, і вона уявила собі, якими могли б бути найближчі вихідні, уявила прогулянки і розмови з Роже, вечір і пробудження вранці поруч нього, коли попереду хтозна-скільки вільного часу, цілий день, теплий і рівний, як пісок на пляжі. Вона повернулася до телефону. Можна пообідати з приятелькою, піти ввечері пограти у бридж... Але їй нічогісінько не хотілося. І водночас страшно було двох днів самотини. Вона чисто по-жіночому ненавиділа такі неділі в самотині: книжки, які читаєш у ліжку, намагаючись якомога розтягти читання, переповнені кінотеатри, можливо, коктейль чи обід у чиїйсь компанії, а коли повернешся знову додому — неприбрана постіль і таке враження, ніби ти й хвильки не жила від самого ранку. Роже сказав, що подзвонить узавтра. Він говорив знайомим їй аж надто лагідним голосом. Перше ніж іти з дому, вона зачекає його дзвінка. В усякому разі, їй треба прибрати в квартирі, зайнятися тим, до чого її завжди привчала мати, тобто тисячею буденних жіночих справ, яких Поль у душі не терпіла. Ніби час — нікчемне створіння, тільки й варте того, щоб його убптп. Проте зараз вона майже шкодувала, що не має смаку до таких речей. Може, й справді настає пора, коли треба по брати штурмом життя, а боронитися, відбиватись від нього, як від нетактовної давньої приятельки. Невже й для Поль уже настав цей час? І їй вчулося за спиною глибоко зітхання, мов багатоголосим хором вимовлене "вже".