— Потім я не зможу тебе бачити,— відповіла вона.
— Тобі так просто мене покинути? — задумливо мовив
він.
— Просто.
Вона повернулась до нього обличчям і заговорила:
— Послухай, Сімоне...
Він знову сів на ліжко і з якимось дивним виразом утупився в свої руки. Потім повільно підняв долоні й затулив ними обличчя. Поль збентежено замовкла. Сімон не плакав, не ворушився, і Поль здавалося, що вона ніколи в житті не бачила людини, охопленої таким безмежним відчаєм. Вона прошепотіла його ім'я, немов відвертаючи від нього небезпеку, незбагненну для неї самої, потім підійшла до нього. Він ледь похитувався, сидячи на краю ліжка й не приймаючи рук від обличчя. На мить вона подумала, що він п'яний, і доторкнулась до нього, щоб спинити те похитування. Потім вона спробувала відняти від його обличчя долоні, він опирався, і тоді вона опустилась навколішки перед ним і взяла його за зап'ястки.
— Сімоне, подивися на мене... Сімоне, облиш цю комедію.
Вона відхилила його руки, і він глянув на неї. У нього було зовсім нерухоме, гладеньке, як у мармурової статуї, обличчя, і навіть очі були такі самі незрячі. І вона інстинктивно затулила їх своєю рукою.
— Що з тобою? Сімоне... Скажи мені, що з тобою... Він іще нижче нагнувся, поклав голову їй на плече і
глибоко зітхнув, як дуже стомлена людина.
— А те, що ти не любиш мене,— примирливо сказав він.— І хоч би як я старався, усе марно. І те, що з самого початку я знав: ти проженеш мене. І чекав, покірно згорбивши спину, а іноді все-таки сподіваючись... Найгірше те, що я все-таки іноді сподівався, особливо вночі,— додав він тихіше, і Поль відчула, що червоніє. І ось сьогодні це сталося — сталося те, чого я чекав цілий тиждень, і ніяке віскі не могло мене заспокоїти. Я відчував, що ти стиха починаєш мене ненавидіти. І ось... Поль,— тихо промовив він,— Поль...
Вона обняла його обома руками й зі сльозами на очах пригорнулася до нього. Вона чула свій власний шепіт, підбадьорливі слова: "Сімоне, ти з глузду з'їхав... ти зовсім як дитина... Любий, бідний мій, коханий..." Вона цілувала його в лоб, у щоки, і тут у неї проімайнула жорстока думка, що ось вона й вступила у період материнської любові. І водночас щось у ній впиралося, знаходило насолоду в тому, що, колисаючи Сімона, вона колисає їхній давній спільний біль.
— Ти стомився,— сказала вона,— увійшов у роль покинутого і довів себе до того, що став жертвою власної вигадки. Я дорожу тобою, Сімоне, дуже дорожу. Останнім часом я була неуважна до тебе, але все це через роботу, не більше.
"— Не більше? Ти не хочеш, щоб я пішов?
— Сьогодні ні,— посміхнулась вона.— Але я хочу, щоб ти працював.
— Я зроблю все, що ти захочеш,— промовив він.— Ляж коло мене, Поль, мені було так страшно! Ти потрібна мені. Поцілуй мене. Не ворушися. Терпіти не можу таких муд-рованих суконь... Поль...
Потім вона лежала й пе ворушилася. Стомлений, він тихо дихав, лежачи поруч, і коли Поль поклала руку йому на потилицю, її пройняло нестерпне, болісне почуття владання,— вона подумала, що кохає його.
Наступного дня Сімон пішов на роботу, так-сяк помирився зі своїм патроном, переглянув кілька справ, шість разів дзвонив Поль, позичив у матері грошей, після чого в тої відлягло від серця, і приїхав до Поль о пів па дев'яту з виглядом людини, виснаженої роботою. Останні дві години він провів у барі, де грав у 421, аби тільки з гідністю повернутись додому. А в душі він думав, що це досить нудне заняття і що йому доведеться немало помучитись, заповнюючи порожні години.
Розділ XV
Як правило, Поль і Роже у лютому їздили разом на тиждень у гори. Між ними було домовлено, що незалежно від їхніх сердечних справ (а в той час могло йтися лише про сердечні справи Роже) вони все зроблять для того, щоб мати щозими кілька спокійних днів. Якось уранці Роже, подзвонивши в контору Поль, повідомив, що збирається їхати через півтора тижні, й запитав, чи не взяти й для неї квитка. Обоє помовчали. Якусь мить Поль із жахом запитувала себе, чим пояснити це запрошення: інстинктивною потребою в ній, муками сумління чи бажанням розлучити її з Сімоном. Лише перший мотив, можливо, міг змусити її погодитися. Але вона чудово знала: хоч би що він їй казав, вона ніколи не матиме певності у тому, що їхнє спільне перебування в горах не завдасть їй страждань. І водночас їй краяла серце згадка про те, яким був Роже в горах, як він, життєрадісний, наче вихор, мчав гірськими стежками, тягнучи її, перелякану, за собою.
— Мені здається, це неможливо, Роже. Ми тільки вдаватимем, ніби... ніби про інше не думаємо.
— А я для того й їду, щоб ні про що не думати. І, запевняю тебе, я цілком здатний на це.
— Я поїхала б з тобою, якби ти... (вона хотіла сказати: "Якби ти був здатний думати тільки про мене, про нас",— але промовчала)... якби я тобі була конче потрібна. Але ти там чудово проведеш час і сам або... з кимось іншим.
— Добре. Коли я правильно зрозумів, ти зараз не хочеш нікуди їхати з Парижа?
"Він має на увазі Сімона,— подумала вона.— Чому ніхто не хоче розрізняти видимість і дійсність?" І враз їй пригадалося, що вже .місяць, як видимість близьких стосунків з Сімоном стала її щоденним життям. І може, само тому щось у ній відразу повстало, як тільки вона почула голос Роже.
— Що ж, може, й так...— сказала вона. Знову запала мовчанка.
— У тебе останнім часом не дуже гарний вигляд, Поль. Ти якась стомлена. Не хочеш їхати зі мною — поїдь з кимось іншим, тобі це потрібно.
У нього був лагідний і сумний голос, і Поль відчула, як їй до очей підступають сльози. Авжеж, їй був потрібен Роже, їй було потрібно, щоб він у всьому її захищав, а не дарував, як милостиню, якихось десяток днів. Він мав би знати це,— всьому є межа, навіть чоловічому егоїзмові.
— Неодмінно поїду,— відповіла вона.— Ми посилатимем одне одному поштові листівки з однієї вершини на Другу.
Роже поклав трубку. Зрештою, він, як видно, звернувся до неї по допомогу, а вона йому відмовила. І водночас Поль невиразно відчувала, що вона має рацію, що вона має право, що вона мусить бути вимогливою і страждати від Цього. Хай там що, але вона жінка, яку жагуче кохають. Досі вона ходила з Сімоном у безлюдні ресторанчики їхнього кварталу. Але цього вечора, повернувшись додому, вона застала його на порозі квартири в темному костюмі, у нього було бездоганно викладене волосся, врочистий вигляд, їй знову впала в вічі його виняткова врода, трохи котячий розріз очей, бездоганно окреслені губи, і вона весело подумала, що цей хлопчик, який цілі дні чекає її, загорнувшись у її сукні, має зовнішність лицаря і серцеїда.