Тереза ступила до нього, у очах світилася новина; не відриваючи від чоловіка погляду, сягнула рукою до столу, взяла газету, подала йому.
— Батоні Іраклій тільки–но приніс. Прочитай ось тут: у Тифліс приїхав Костомаров!
Микола Іванович здригнувся, схлипнув:
— Костома–а–ров?!
— Батоно Ніколо, ви не раді? — озвалася з дверей Нана.
Гулак не відповів, втупившись перед собою невидющими очима. Тереза повернулася до плитки, її плечі опустилися, вона мовчки подала сніданок.
Годинник вибив дев’яту.
Микола Іванович звівся з–за столу, був зосереджений і замкнутий.
— Я йду, Терезо, — сказав. — До вечора не жди.
Зійшов сходами вниз, ступив невпевнено кілька кроків до воріт і зупинився біля дерева, що росло посеред темного двору, заступленого з боків високими дувалами, обснованого навислими галереями і плетивом сходів. Дерево було старе, старіше від будинку — грузини садять деревця ще до закладення фундаменту; воно звузлуватилося у клітці двору, шукаючи виходу до сонця, яке сюди не заглядало, вперлося колінцем у мур і повернуло стовбур до крайньої веранди, пробило її, розтрухлявілу, і таки вихопилося вершком до світла; дерево було скручене, мов удав у пориві сили, пружне і нездоланне у своєму бажанні волі, і таки доп’яло її кроною, хоч спотворене тіло залишилося у тюрмі разом з немічними пагінцями винограду і кущиками чахлого інжиру.
Гулак сперся рукою об стовбур, прошепотів:
— Можна втратити батьківщину, але ніколи не втечеш від себе самого.
Він чув, як відкриваються у душі старі, давно заструпілі рани, не хотів цього і сам розвереджував їх. Важко було повірити в новину, не міг стравити її… З часу останньої зустрічі з кириломефодіївцями минуло майже тридцять п’ять років, це на сьогодні вже історія: Костомарова він давно вже не сприймав як живу людину, а радше як учений заклад, що десь там далеко, у Петербурзі, видає історичні монографії — книга за книгою, на цей заклад учений світ посилається як на авторитет, і важко тепер повірити, що вони колись обидва мешкали в одній кімнаті і Гулак накладав Костомарову пластир до шиї, на якій вискочила болячка… І нині він тут — справжній, у плоті?!
А хіба можна сьогодні уявити, що в ті давні, нереальні вже часи він буденно, без респекту і побожності виходив разом з Шевченком із квартири протоієрея Андріївської церкви, і вони обидва, молоді й безтурботні, йшли понад дніпровськими кручами, милуючись пістрявим ремісничим Подолом, аж до Печерської лаври, розмовляючи, сперечаючись, стиха наспівуючи… Та ні, цього таки не було. А може, й не слід — після того, як гарячого Тараса, категоричного й непримиренного в суперечках, веселого й жартівливого за чаркою, того елегантного Тараса, перед яким умлівали екзальтовані дами, громовержця, коли читав поезії, ніжного лірика за піснею, того живого колись Тараса, який любив і ненавидів, веселився і плакав, перевезли з Петербурга на Канівську гору, і він одтоді став пророком, месією, ідеєю, — чи слід, чи можна, чи має хто–небудь право згадувати таким або хоч пам’ятати про своє панібратство з ним? А згадувати доведеться нині…
Ні, ні, не треба зустрічі… Костомаров, певне, й не знає, що його давній друг, порадник, соратник, якому донині не сплачені борги сумління, дихає тим самим тифліським повітрям.
Чому приїхав — сплачувати? Та що ж це я… Мене він, напевно, вже й не пам’ятає, не знає і знати не хоче. До Петербурга листів я не слав — ні людям, ні царям… Нічого він не відає, у науці знайшов утіху й спокуту.
А борги — кому вони потрібні? Історія судитиме нас по тому, що ми залишили людям після себе, і не братиме на карб тих регул та канонів, за якими воліли ми жити, ані товщини вістря наших сумлінь… Усе забудеться, наші нащадки цінитимуть тільки готівку, капітал, а на золоті окалини нема.
Невже ж це так?.. Тільки продукт — єдиний вимір корисного? А спосіб його добування ніколи не стане окремою вартістю — лише тому, що це субстанція нереальна, ні в чому не втілена, ніде не зафіксована, що це тільки властивість творця, а не сам продукт?
Прихований талант рівнозначний бездарності, сказав Монтень. Так… Але коли талант не дозволяє його власникові порушувати закони своєї совісті, й через те він не став продуцентом, — невже і цей талант рівнозначний бездарності, зовсім безвартісний на людських торжищах?
Ні, мені таки не слід іти на з’їзд. Ворушити давнє, зважувати колишні вчинки друга, зводити рахунки сумлінь — тепер коли кожен необачний чи зумисний, спороджений страхом або ж придуманою завбачливістю його гріх давно вже викуплений працею, — не варто, не слід… І все ж — треба йти!
Гулак зняв окуляри, протер скельця, надів, різко відштовхнувся рукою від дерева й рішуче попрошкував до воріт.
Зійшов вуличкою на Хлібну площу, де продавали зерно, й подався нею до Головінського проспекту. Мимохіть звернув увагу на шкапу, запряжену в порожню гарбу, що стояла на краю площі неподалік розлогої чинари. Іншого разу поминув би — коней на Хлібній площі багато, та вразило, що ця стара шкапа, чекаючи господаря, який, певно, запивав добрий виторг десь у винному погребі, надто покірно стоїть на палючому сонці — поряд з тінню. Шкапа була нещасна, на загривку ятрилися рани від шлеї, мухи роями обліпили брижі, пили сукровицю, роз’їдали струпи, а очі шкапини дивилися на світ тупо–спокійно, зовсім байдуже; покірна волі господаря, який залишив її саме тут, поруч з чинарою, але не під нею, вона була ніби щаслива, що може збороти ці муки заради хазяїна, і не мала жодного заміру рушити з місця, щоби полегшити свою долю.
"Господи, — подумав Микола Іванович, сповільнивши ходу, — чи ж то не про такий ідеал сліпої покори, карикатуру на здоровий глузд мріяв один сентиментальний історик, прославляючи посадженого на палю холопа, котрий, без злослів’я конаючи, благословить царя? І як зухвало підвели історика його нащадки, лишаючи сліпу покору хіба що шкапі як пам’ятникові німотності, — вони, бачте, нині вбили царя! Царя доброго, гуманного, який визволив селян від рабства і від землі, який замкнув народові уста Валуєвським та Емським указами, оголосив свободу друку і ув’язнив Чернишевського. І — вбили!"