Джуліан Джонс замовк і глибоко зітхнув.
— І вони вмовляли мене доти, доки я не спокусився на…
— Безсоромницю! — принагідно вкинула місіс Джонс з пташиним зухвальством.
— Ні, на самородок. Завдяки фермі тітки Елізи я був досить багатий, щоб кинути роботу на залізниці, але не досить багатий, щоб одвернутись від великих грошей… і я просто не міг не повірити цим жінкам. Ще б пак! Я ж міг би стати другим Вандербілтом чи Морганом. Ось про що я думав. І я почав допитуватись у Вани. Проте вона не піддавалася. "Підеш зі мною, — сказала вона. — За два тижні ми повернемось і принесемо стільки золота, скільки здужаємо донести". — "Візьмемо з собою віслюка або й кількох", — запропонував я. Але цього не можна було робити. І Палома визнала її слушність. Це було дуже небезпечно. Адже індіяни могли нас спіймати.
Ми вирушили вдвох, коли настали місячні ночі. Йшли ми тільки вночі, а вдень відпочивали. Вана не дозволяла мені розводити багаття, і я страх як потерпав без кави. Ми забралися у височенні гори головних Андів, де на одному перевалі сніговиця завдала нам чимало клопоту; дівчина знала всі стежки, але хоч ми й не гаяли часу, все одно добиралися туди цілий тиждень. Мавши з собою кишеньковий компас, я примічав загальний напрямок. А мені тільки й треба було, що загальний напрямок, аби вдруге туди дістатися, до того шпиля. Його не можна не впізнати. Другого такого нема на світі. Тепер я вам не скажу, якої саме він форми, та коли ми з вами вирушимо туди з Кіто, я приведу вас прямісінько до нього.
Нелегко на ту гору видиратися, і нема такого чоловіка, що зміг би видертися поночі. Довелося нам дряпатися при денному світлі, а вершини ми досягли, коли сонце вже зайшло. Еге, я міг би не одну годину розповідати, як видиралися ми на гору, але не буду. Вершина була рівна, як більярдний стіл, щось із чверть акра площею і майже без снігу. Вона казала мені, що тут завжди дмуть сильні вітри і вони змітають сніг.
Ми зовсім захекалися, і від розрідженого повітря в голові мені так паморочилося, аж я мусив лягти. Згодом, коли зійшов місяць, я подався роздивлятися довкола, що не забрало багато часу. Ніде я анічогісінько не примітив, що скидалося б на золото, ним навіть і не пахло. А коли я спитав Вану, вона тільки засміялася й заплескала в долоні. Тим часом гірська хвороба добряче далася мені взнаки, і я сів на великий камінь перечекати, поки все пройде.
"Ну, годі, — сказав я, коли мені полегшало. — Кинь пустувати і скажи, де той самородок". — "Зараз він ближче до тебе, ніж будь-коли буду я, — відповіла вона, і в її величезних очах зринув смуток. — Усі ви, грінго, однакові. Тільки золото вабить ваше серце, а жінка для вас пусте".
Я нічого не відказав. Не час тоді був розповідати їй про Сару. Вана, немов угамувавши свій смуток, давай сміятися й дрочити мене. "Ну, як він тобі, до вподоби?" — спитала вона. "Хто?" — "Самородок, на якому ти вмостився".
Я підскочив, наче сидів на розпеченій плиті. Але то була всього лишень каменюка. Серце мені впало. Або вона зовсім з глузду зсунулась, або така в неї манера жартувати. Аж воно — не те й не друге. Вона дала мені топірець і звеліла рубонути той камінь; я так і зробив, раз, а тоді ще й ще, і за кожним ударом відскакували жовті відламки. Вий мене сила божа, то було золото! Весь той триклятий валун!
Джонс несподівано підвівся на весь зріст і, обернувшись лицем на південь, простяг свої довгі руки. Цей рух нагнав страху на лебедя, що дружелюбно наблизився до нас, сподіваючись на поживу. Він так раптово відступив, що наскочив на гладку стару леді, яка вереснула й упустила торбинку з фісташками. Джонс сів і повів мову далі:
— Золото, — запевняю вас, суцільне золото, і таке чисте й м'яке, що я відколював від нього цілі шматки. Воно було покрите якоюсь водонепроникною фарбою, чи то смоляним лаком, чи то ще чимось. Не дивно, що я взяв його за камінь. Він був футів з десять завдовжки, добрих футів п'ять завгрубшки і з обох боків звужувався, як яйце. Ось гляньте-но!
Він витяг з кишені шкіряний футляр, відкрив і вийняв якусь річ у промащеному цигарковому папері. Розгорнувши його, він поклав мені на долоню шматок чистого м'якого золота завбільшки з десятидоларову монету. З одного боку я помітив залишки якоїсь сірої фарби.
— Я відколов його від самородка, — провадив Джонс далі, загортаючи золото в папір і ховаючи до футляра. — І то щастя, що я встиг покласти його до кишені! Бо раптом з-за моєї спини почувся голосний звук, — як на мене, то радше крякання, аніж слово. І тоді вихопився отой худий старий індіянин з орлячим дзьобом, що був приходив до нас одного вечора. А з ним чи не тридцятеро індіян — усе молоді й стрункі хлопці.
Вана впала на землю й заскиглила, але я сказав їй: "Встань і помирися з ними заради мене". — "Ні-ні! — вигукнула вона. — Це смерть. Прощай, amigo…"
Тоді місіс Джонс здригнулася, а її чоловік на хвильку урвав свою розповідь.
"Ну, то вставай і бийся разом зі мною", — сказав я. І вона почала битися. Там, на самій верховині світу, вона дряиалася й кусалася, мов та кішка. Та й я не відставав, хоч у мене нічого не було, крім топірця та довгих рук. Але індіян було забагато для мене, та й ні до чого було мені прихилитися, щоб мати захисток зі спини. Коли я прийшов до тями після того, як вони стукнули мене по голові — ось помацайте тут…
Скинувши капелюха, Джуліан Джонс провів пучками моїх пальців крізь копицю свого білявого волосся, доки вони не натрапили на заглибину. Вона була не менш як три дюйми завдовжки і вгиналася в самісіньку кістку черепа.
— Отож коли я прийшов до тями, Вана лежала розпростерта на самородку, а старий дзьобатий індіянин урочисто щось белькотав над нею, неначе виконував якийсь релігійний обряд. В руці він мав кам'яного ножа — знаєте, така тонка гостра скалка, наче з вулканічного скла, з нього ж вони роблять і вістря для стріл. Я не міг і рукою ворухнути, бо мене тримали, та й я дуже знесилився. А втім, так чи інак, а той кам'яний ніж таки доконав її, мене ж вони навіть не зволили вбивати там, на шпилі своєї священної гори. Просто скинули відти, мов те падло.