А яка ж це роль? — роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.
XVI. НАСТУПНОГО ДНЯ
He turn'd his lip to hers, and with his hand
Call'd back the tangles of her wandering hair.
Don Juan, c. I, st. 170 31
На щастя Жюльєна, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.
Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жюльєна, щоб він уже йшов.
— Боже мій,— казала вона,— якщо мій чоловік щось почує, я пропала!
Жюльєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну з них:
— А вам було б жаль розстатися з життям?
— Ах, в цю хвилину — дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.
Жюльєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна і навмисно без будь-яких заходів обережності.
Непослабна увага, з якою він постійно стежив за своїми найдрібнішими вчинками, вдаючи досвідченого чоловіка, на цей раз стала йому в пригоді: коли вони з пані де Реналь зустрілись за сніданком, його поведінка була зразком обережності.
А вона не могла на нього дивитись, не заливаючись рум'янцем, і воднораз їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама відчувала своє збентеження, і від того, що з усіх сил намагалась його приховати, ніяковіла ще більше. Жюльєн лише раз підвів на неї очі. Спочатку пані де Реналь була в захваті від його витримки. Але, коли цей єдиний погляд більш не повторився, вона стурбувалась: "Може, він уже не любить мене,— казала вона собі,— я надто стара для нього; я на цілих десять років старша".
Коли вони йшли з їдальні в сад, вона схопила й потиснула Жюльєнову руку.
Здивований таким несподіваним і незвичайним проявом кохання, Жюльєн глянув на неї полум'яним зором. Вона здавалася йому дуже красивою за сніданком, і хоч він опускав очі, але весь час уявляв собі всі її принади. Цей погляд втішив пані де Реналь, хоч і не розвіяв усіх її побоювань, які майже зовсім заглушили її докори сумління.
За сніданком чоловік нічого не помітив, чого не можна було сказати про пані Дервіль. Вона вирішила, що пані де Реналь готова морально впасти. Протягом цілого дня ця смілива й рішуча жінка, з почуття дружби, дошкуляла своїй подрузі натяками, які мали змалювати в найжахливіших барвах небезпеку, що загрожувала пані де Реналь.
Пані де Реналь не терпілося зостатись на самоті з Жюльєном; вона хотіла спитати його, чи кохає він її ще. Незважаючи на незмінну лагідність своєї вдачі, вона кілька разів мало не дала зрозуміти своїй подрузі, що та їй набридла.
Увечері, в саду, пані Дервіль подбала, щоб сісти між пані де Реналь і Жюльєном. І пані де Реналь, яка плекала чарівну мрію — як вона зараз потисне Жюльєнову руку і піднесе її до своїх уст,— не змогла навіть перекинутися з ним жодним словом.
Ця перешкода тільки збільшила її хвилювання. Вона гірко дорікала собі. Вона так картала Жюльєна за те, що він необережно прийшов до неї вночі, що тепер тремтіла від страху,— раптом він не прийде більше? Пані де Реналь рано пішла з саду й зачинилась у себе в кімнаті; але, не витримавши, вийшла й приклала вухо до дверей коханого. Хоч як терзала її тривога й пристрасть, вона все ж не наважилась увійти. Такий вчинок здавався їй остаточним падінням бо саме це викликає в провінції найбільше глузувань.
Ще не всі слуги лягли спати. З обережності вона змушена була нарешті повернутися в свою кімнату. Дві годили чекання були для неї наче два століття катувань.
Але Жюльєн був надто вірний тому, що він називав своїм обов'язком, і пунктуально виконував те, що сам собі приписав.
Як тільки пробила перша година ночі, він тихенько вибрався з своєї кімнати, переконався, що хазяїн дому міцно спить, і прослизнув до пані де Реналь. На цей раз він зазнав більше втіхи біля своєї коханки, бо менше думав про те, щоб грати свою роль. В нього розплющились очі; він став бачити й чути. Те, що пані де Реналь сказала йому про свої літа, надало йому деякої впевненості у собі.
— О боже мій! Адже я на десять років старша за вас! Як ви можете мене кохати? — повторювала вона без будь-кого наміру, просто тому, що ця думка гнітила її.
Жюльєн не розумів, чого вона страждає, але бачив, що це страждання щире, і майже зовсім забув про свій страх здатися смішним.
Його безглузде побоювання, що через його низьке походження до нього ставляться як до коханця слуги, також розвіялось. В міру того, як палкість Жюльєна заспокоювала його несміливу коханку, вона помалу ставала знов щасливою, до неї поверталася здатність придивлятись до свого коханого. На щастя, цього разу в нього майже не помічалось тієї заклопотаності, через яку вчорашнє побачення було для нього тільки перемогою, а не насолодою. Якби пані де Реналь помітила його намагання витримати роль, це сумне відкриття назавжди отруїло б її щастя. Вода побачила б у цьому тільки сумний наслідок різниці їхнього віку.
Хоч пані де Реналь ніколи не задумувалась над проблемами кохання, але нерівність віку, як і нерівність достатку, є однією з улюблених тем провінційних жартів, коли мова заходить про любов.
Минуло кілька днів, і Жюльєн з усім запалом юності закохався шалено.
"Треба визнати,— казав він сам собі,— вона добра, як ангел, а вродливішої за неї жінки немає в світі".
Думка про те, що треба грати якусь роль, майже зовсім зникла з його голови. Якось, у хвилину щирості, він навіть признався їй у всіх своїх побоюваннях. Це признання викликало в неї бурхливий спалах кохання до нього. "Значить, в мене не було щасливої суперниці?" — казала собі пані де Реналь, не тямлячи себе від щастя. Вона навіть наважилась запитати його про портрет, яким він так дорожив; Жюльєн присягнув їй, що то був портрет чоловіка.
В ті хвилини, коли пані де Реналь бувала досить спокійна, щоб міркувати вона не могла отямитись від подиву, що таке щастя існує в світі, а вона ніколи й не здогадувалась про це.
"Ах! — казала вона сама собі,— якби я зустрілася з Жюльєном десять років тому, коли мене ще могли вважати гарною".
Жюльєн був далекий від таких думок. Кохання його було й досі пройняте честолюбством. Його тішило те, що він, нікчемне створіння, нещасне й зневажене, володіє такою благородною і гарною жінкою. Його бурхлива пристрасть, його захоплення красою своєї коханки нарешті трохи розвіяли побоювання пані де Реналь щодо різниці їхнього віку. Якби в неї було хоч трохи того життєвого досвіду, який тридцятилітня жінка давно набула б у більш освіченому товаристві, її мучили б сумніви, чи може бути тривалим це кохання, яке, очевидно, живилося тільки новизною і втіхами самолюбства.