Там, де синя Десна
між лугами струмить,
у дрімучім бору
біла хатка стоїть.
В тій хатинці жила
лісникова сім'я —
жінка й син-одинак,
Васильок на ім'я.
Васильок, Васильок...
В нього — русий чубок,
синьо очі цвітуть,
як весною льонок.
Вишиванка на нім
у барвистих квітках...
Ось він крадеться в ліс
по звіриних стежка тг
Ліс тривожно шумить,
важко стогне, квилить,—
десь далеко глуха
канонада гримить.
Всюди чорні рови,
пахне димом земля.
На зелених кущах
сірий порох, мов тля.
А над ними стоять
сосни, жовті, як мідь,—
від снарядів і куль
без гілля й верховіть.
Тут недавно гули,
лютували бої,
тут криваві текли
по землі ручаї...
Васильок тихо йде
по горбах, по ярах,
прислухається вій,
як сполоханий птах.
Раптом десь пролунав
збоку стогін глухий.
Скам'янів у кущах
з ляку хлопчик малий.
Озирнувся — солдат
під сосною в траві:
запеклися бинти,
гімнастерка в крові.
Під очима — синці,
ні кровинки в лиці.
Поряд заступ лежить,
автомат у руці.
Ворухнувся солдат,
подивився кругом,
чорні губи сухі
облизав язиком.
"Не лякайся, хлоп'я,
підійди-но сюди!
Бачиш — каска лежить:
принеси в ній води!"
Полетів Васильок
в прохолодний ярок —
там вода з джерела
між травою текла.
Зачерпнув — і приніс,
дав солдатові пить.
Той припав — аж вода
по щоках дзюркотить...
"Як тебе?" — "Васильок".
"Васильок... Мій синок..."
І солдатська сльоза
впала в сірий пісок.
Лоб холодний, мов лід,
з нього капає піт,
у очах голубих
коливається світ...
То від рани солдат
догорав, догасав
і, вмираючи, так
Василькові сказав:
"Я вмираю... А ти
поховай тут мене!
На могилі моїй
дивоцвіт спалахне...
Спалахне, як вогонь,
наче кров, засія —
в ньому щастя моє,
в ньому сила моя!
То троянда жива
з мого серця зросте,
первоцвітом ясним
на. зорі зацвіте.
Квітку ту чарівну
ти зірви — й заховай,
біля серця свого
все життя зберігай!
А як лихо спітка
чи впадеш в боротьбі,
то троянда моя
допоможе тобі!
Тільки, синку, вона
має силу таку,
що лише один раз
помага на віку!
Тож у неї проси
допомоги тоді,
як зарадити сам
не зумієш біді!
Пам'ятай-но про це!
Не, забудь, Васильок!.
Похилився солдат —
і навіки замовк.
Під очима — синці,
ні кровинки в лиці,
збоку заступ лежить,
автомат у руці...
Хлопець заступа взяв
рити яму почав,
а як вечір настав —
в ній бійця поховав.
І, стомившись, присів
на дубовий пеньок,
на коліна схиливсь —
та й заснув Васильок.
І незчувся, коли
ніч нависла крилом,
чорнота-самота
причаїлась кругом.
От чи спав, чи не спав
прокидається він:
в темноті — ні дерев,
ні знайомих стежин.
Лиш трояндовий кущ
на могилі стоїть
і троянда одна
полум'яно, горить.
Хлопець миттю устав,
квітку з гілки зірвав.
автомат на плече,
мов дорослий, узяв.
Та й додому мерщій
полетів, як пташок,
кучерявий чубок —
Васильок, Васильок..
* * *
Йде він манівцями
і годину, й другу...
Та чомусь не видно
ні Десни, ні лугу.
Все якісь незнані
гори та долини —
ні тобі дороги,
ні тобі стежини.
Васильок спинився:
видно, заблудився,
серед ночі в лісі
із дороги збився.
Вийшов на поляну —
мало що не плаче.
Із-за лісу й сонце
вже зійшло гаряче.
Бризнуло вогнями
попід небесами,
в травах заіскрилось
росами-сонцями.
І згадав троянду
Васильок червону:
може, з лісового
виведе полону?
Та лише наміривсь
вимовити слово,
як шугнула думка
в голову раптово.
"Зачекай — троянда
ту властивість має,
що в біді найтяжчій
раз допомагає!
Як ти міг забути
цю пересторогу?
Краще сам попробуй
розшукать дорогу!"
А навколо — пуща
і зелена тиша...
Глянув на дерева,
де кора світліша.
І пішов на південь
долами, горбами
по колючій глиці
босими ногами...
* * Ф
День і ніч минає,
ранок наступає,
а безлюдним хащам —
ні кінця, ні краю!
Васильок' підбився,
Васильок стомився —
під березу білу
зморено схилився.
Тільки — що це? В лісі
десь вовки завили.
Василькові ніжки
дрібно затремтіли.
Як урятуватись?
Що робити має?
Зирк — через поляну
мчиться вовча зграя!
Васильок стенувся;
підстрибнув — із ляку
видерся зненацька
вгору на гілляку.
І в ту мить передній
підбіга вовчисько,
клацає зубами,
бо пожива близько.
Звірі обступили
ту березу білу —
поповзли мурашки
в Василька по тілу.
Досить похитнутись,
втратить рівновагу —
поминай, як звали
хлопця-бідо лагу!
І згадав червону
він троянду знову.
"Треба попрохати
квітку ту чудову!
Хай вона до краю
знищить вовчу зграю,
бо така біда тут,
що загинуть маю!"
Та не встиг прохання
вголос передати,
як на думку спала
заповідь солдата.
"Чарівна троянда
раз допомагає..."
Та невже ж тут справді
виходу немає?
То не мудра штука —
квітку попрохати.
Ні, ти сам це лихо
спробуй подолати!
А вовки шаліють,
затівають грище —
скачуть, мов змагаються,
хто підскочить вище.
От розірвуть, кляті,
хлопця на частини...
Ні, він автомата
дістає з-за спини!
Опускає дуло,
на собачку тисне —
враз вогнем шугнуло
в кодло лиховісне.
Кулі невидимі
дзизнули жорстоко,
вожаку вп'ялися
прямо в хиже око.
Вовк аж завертівся —
так, немов од сказу,
і в кущі наосліп
драпонув одразу.
І тоді, рвонувши
врозтіч на всі боки,
всі вовцюги люті
кинулись навтьоки.