Таке вже було. Колись Іспанія, не справдивши мрій Ренесансу, послала в майбутнє смішного й величного Дон Кіхота, який, не маючи сил відмовитися від ідеалів Відродження, зіштовхнув свою мрію з грубою правдою нової епохи. І переміг, залишившись жити вічно серед людства кумедним парадоксом упертости — у безсмертному утопічному творі.
Чи ж то на нинішньому переломі не назрів час для народження новітньої утопії, що провістила б боротьбу явленого в голубій далині майбутньої невідомости нового Дон Кіхота, який поламає своїм списом вітряки, що навівають через гребінь сморідні вітри старої доби? Створити книгу про нового Дон Кіхота! Заперечити старі утопії новітньою… Чей пророкували колись московські борзописці найвищий розквіт своєї імперії в майбутньому, мовляв, займе вона за двісті років усю Північну півкулю й стане осердям планети, — й сміється нині над мареннями ідеологів орди хитромудрий ідальго, бо ж не минуло й сотні літ — і зжер московський шовінізм міць імперії — зударилась її могутність із волею завойованих народів, і розлетілася вона друзками набагато раніше від проголошеного терміну перемоги над світом.
І тут спам’ятався Майстер: та невже для того, щоб написати такий твір, треба вступитися з рідної землі, забути її і в забутті витворювати ілюзорну пам’ять про неї? Та це ж олжа! Северин відчув лукаву підступність солодких рахманських намовлянь, вони нагадали той час, коли знемога наближала його до гріха зради, й наближенням до спокуси він втрачав частку своєї чести: чи не таку саму гріховну звабу до втечі від себе самого нашіптують йому тепер рахмани? Хто вони такі?
"Хто ви? — запитав. — Українці, москалі, поляки, німці?"
"Ми ніхто, — відповіли вони. — Ми рахмани".
Й тоді збагнув Майстер, що то наступав на нього з минулого лютий ворог — безбатченко, гомункулус, духовна смерть. Це той самий безвірник, що плює на розп'яття, це той вуличний крамар, який за алтин продає Сатані душу, сатир, що глузує зі святощів, перевертень у червоній перуці з косичками, вовкулака, який дихає смородом імперських румовищ.
Але між тим румовищем залишилися й друзки мого життя. І я мушу їх віднайти, позбирати, скласти в ціле й показати людям: ось як калічно формувався мій нинішний лик, який виборсався з минулого й опинився на межі епох!
Це ж я — новітній Дон Кіхот. І не треба мені його вигадувати!
Ці слова Северин вимовив уголос, він прокинувся — і зникли рахмани. Не міг збагнути, де опинився, — довкруж було темно, немов у домовині, й Майстрові здалося, мовби він щойно видобувся з летаргічного сну й лежить у могилі. Крик страху застряг йому в горлі. Северин почав обережно підводитися, боячись ударитися головою об деко труни, проте довкола було просторо, й він, заспокоюючись, силкувався збагнути, що трапилося з ним і де перебував у цю мить. Вихід зі сну тривав надто довго, цей стан межував з божевіллям — і врешті крізь густу темінь прокололася квадратова синювата пляма із срібним серпиком місяця на ній: примарне сяйво впало на широкий стіл під стіною.
Тоді Северин згадав…
Перо випало з рук Майстра, і від цього стало безнадійно тоскно, він утямив, що більше писати не зможе, й дошукувався причини, чому так сталося. Й злякала його думка, що далі не зуміє жити без свого ремесла, яке — єдине — було йому цілком підвладне, воно вичерпувало його сили, виснажувало, проте було незмірно цікаве й любе; Северин відчував себе повноцінним лише тоді, коли знав, що на письмовому столі лежить незакінчений рукопис, до якого він матиме можливість щодня повертатися й працювати над ним — завтра, післязавтра й увесь свій вік; його діймала нестерпна нудьга, коли робота над твором закінчувалася, а новий задум ще не приходив; для Майстра праця була, мов дихання, й він панічно боявся відпочинку — і чому, чому тепер, коли для творчости настала свобода, сам процес праці втратив сенс?
Майстер знав, "чому", й боявся у цьому зізнатися: його книжками більше ніхто не цікавиться. Той книжковий ажіотаж під час неволі безслідно щез при свободі; твори, за читання яких запроторювали за ґрати, стали враз непотрібні; колись їх передавали з рук до рук, переписували й передруковували на машинках; незважаючи на небезпеку, потаємно переправляли за кордон, підпільно розповсюджували країною; за книгами, які проникали крізь цензурні рогатки, шикувалися черги — нині ж ці книги лежать непотребом на поличках книгарень, і ворожий колишній владі підтекст тих творів висміюють літературні нувориші, пропонуючи читачам замість мислі абсурд і знущання над словом — і національні святощі зневажає червоноголовий хам.
У неволі з–під пера письменників виходили у світ шедеври — чому шедеври не народжуються на свободі? Чи то колись ярмо спонукувало творців викрешувати із своїх душ надмір творчої енергії, а нині такої спонуки немає, чи то потреба збороти чужу силу додавала впертости й терпіння: я ніколи не чув, аби хтось у неволі скаржився на гірку долю, зате нині повсюдно докучає скигління й розповзається довкруж слизь розчарувань; невже мій народ так втягнувся в шлею, що несподівана воля здалася йому пусткою?
Я незлюбив людей, які не усвідомили своєї свободи, й замість вгору підносити серця, впустили в них отруту бездуховности, — і втік од них. Й відбулося так, уві сні чи наяву… Майстер прибився до ґражди й довго стояв на кичері, вдивляючись у синю просторінь, яка зникала в потойбіччі. Й тоді почув голоси душ, які ту просторінь незримо заселювали; голоси вдарялися у його вуха, душу, мозок, він вчував у їхньому гомоні погрозу: яке ти маєш право вимагати від людей пошанівку, коли не вмив своїх рук, забруднених на підневільних роботах, чим ти кращий за них? І я подумав: а може, людська неґація спостигла мене за те, що я, опинившись на волі, затаїв перед самим собою невільні гріхи: мовчання, замовчування, недомовленість, компроміси, фальш; а може, ті душі, що озвалися до мене з трансцендентности, вимагають, аби я перед усім білим світом висповідався і сповнив покуту в новому часі; і чи маю я право переступати через перевал епох, не очистившись од скверни, яка забруднила мене під час життєвого походу?