Але живим вороття таки немає: в журбі й очікуванні волі пружно нахилився вперед Овідій, немов намагався відірватися від землі й злетіти в небо. Даремно: автор несамовитих "Метаморфоз" не зміг здійснити чуда над собою й перемінився з туги не в птаха, навіть не у вовкулаку, який зміг би лісовими путівцями добратися до рідного краю, а в камінь, щоб не зрушитися з місця ніколи.
А за що? Та за те, що своїми "Метаморфозами" осмислив вічне життя не в усталених назавше формах, чим перелякав на смерть Августа, який вважав себе безсмертним, — чи ж не так само злякали Сталіна українські поети, прорікаючи вічність нації й тимчасовість створеного ним рабства?
"Тому сучасні українські письменники, — думав Северин, — діти і внуки діячів нашого культурного відродження 20–30–х років, які гинули в кривавих застінках НКВС, в шахтах Колими й Воркути, конали на хрестах ганьби, задихаючись фізично неушкодженими, а значна їх частина врятувалася в екзилі, — мали визнати Овідія символом ностальгійного розпачу за батьківщиною, символом мужности й покаянних зламів — усіх прикмет, властивих вигнанцям, яким ми й досі не зуміли скласти належної ціни: їхнім терпінням і витримці в стані найчорнішої печалі".
Майстер стояв, вдивляючись в обличчя римського поета, і завважив ураз, як змінюється його образ й висвітлюються на граніті один за одним знайомі лики — це ж нині повертаються в Україну, в граніті, бронзі й фоліянтах, поети, які вмирали на чужині й на своїй землі. Може, то зупинився на перепочинок, повертаючись додому, хтось із наших страждальців. І Євген Маланюк, Улас Самчук, Іван Багряний — провісники нинішньої переломної епохи… А може, це не вигнаний і не вбитий, а поставлений на коліна Павло Тичина, який своїми колаборантськими віршами вимолював, як і Овідій, пощади в тирана, й тиран подарував йому життя, бо потрібні йому були не лише трупи, а й скалічені співці, перемінені з геніїв у посміховиська, — і ніхто нині на своїх знаменах не запише жодного рядка зганьбленого поета. А записали б — і замайоріли б змережані високою поезією штандарти, якби тиран зробив із співця мученика, а не блазня!
І ще подумав Майстер: а що буде з Україною в майбутньому?
Чому ж будучність так чорно закрита перед людиною — може, то для примусу відшукати себе самого в невідомості або — для можливости самостійно застосовувати власний спосіб боротьби за свободу? Бо чи ж би я карався в непосильній праці весь свій вік, якби думав, що та свобода й без мене прийде — мовляв, хто я такий? А якби всі були впевнені, що й без них настане воля, то чи б настала? А ні… Мудрий Господь у мистецтві керування світом!
А все ж, чому із своїм богоданим розумом не можу передбачити, що відбудеться в моїй Україні, коли мене не стане? Це мучить, сердить, доводить до богохульства, та найгірше те, що — як душу витолочать сумніви — я, немов останній боягуз, полегшено зітхаю: адже мене колись не буде і я не бачитиму найстрашнішого — вимирання людства з причин немудрої людської діяльности… Чому Ти, о Господи, дав мені розум, любов, доброту, працьовитість, а позбавив дару провидіння: зробив Ти це для мого добра, а чи для свого спокою? Скажи мені хоч уві сні, заспокой мене, Боже!..
Северин кинув поглядом на море, що вихоплювалось із гавані та заток у безмежну далину й десь там зливалося з небом. Далеко, біля свого причалу, дрімав під ласкавим осіннім сонцем маленький, схожий на горіхову лушпайку, білий теплохід "Ренесанс", і подумалося Майстрові, що то виплив на три моря біблійний ковчег або ж міфічний корабель аргонавтів, з якого п'ятсот письменників спостерігають, як потоп заливає останню імперію, й вона занурюється в каламутні вири. Європейську еліту з тридцяти країн забрав цей ковчег на свій борт, щоб вона припливла в нову епоху й дала життя новітній культурі.
Гей, та чи це мудро вчинено? Зібрати докупи стільки мислячого люду й кинути під можливі бурі й шторми?.. Тільки окрайцем зачепила пам'ять згадка про затонулий крейсер у Тихому океані — тоді, як Северин служив на Камчатці. Про те ніхто нікого не інформував, советчина все тримала в таємниці, а матроси шепталися, розказуючи один одному про страшну трагедію, й Северина морозила єдина думка: як довго жили моряки у тьмі кромішній на дні океану?
Відігнав згадку, не треба біди накликати… А втім, експеримент на "Ренесансі" доволі промовистий: письменники знову стали в перші шереги для боротьби — тепер за духовність людства — і, як завше, ризикують своїм життям…
"Пане Северине, — почув Майстер жіночий голос, — ви так задумалися… А я хочу нарешті запросити вас на кафемик".
"О Саламіно, дорога! — Северин обняв Йоганну. — Як добре, що ви підійшли… Бо мене домучують не потрібні нікому роздуми, а позбутися їх не маю сил".
Йшли до центру міста мовчки. Позаду, над гаванню, залишився камінний Овідій, і розбурхані ним думки гасли в душі Северина — їм не було місця в присутності красуні з чужого, незнайомого краю, й ту межу між відчуженими світами не важилися переступати ні Майстер, ні Йоганна: обоє були несумісні в часі, що звів їх на кораблі з незмірно віддалених географічних широт.
Проте Йоганна спробувала здолати час, який їх розмежовував, — вона поставила Северинові тривіальне питання, завше гірке й образливе для нього:
"Ви з Росії?"
"Ні, я з України", — відповів, як міг, спокійно, і все ж терпко.
"Не чула про таку державу…"
"Вона дуже молода, їй всього кілька літ віку… А до проголошення своєї незалежности три з половиною століття перебувала під окупацією Росії. Та росіянами ми не були ніколи".
"Розумію… І мова ваша інша?"
Северин промовчав. Він міг би роз'яснити Саламіні, як історія помстилася Київській Руси–Україні, котра у свій час загарбала землі, де жили угро–фінські племена — мордва і чудь білоглаза, слов'янізувала їх за допомогою церковних книг, і той чужий народ, який став згодом спадкоємцем татарських ханів, відплатився русичам — захопив їхній край… Северин міг би розповісти Саламіні й про московську завойовницьку ідеологію, яку виплекали напівбожевільні блаженні… Майстер зумів би її переконати, що імперська ідеологія московитів не має нічого спільного з українською демократичною: на північній межі світів зустрілася кочівна орда з хліборобським народом, і ніколи не буде злагоди між цими етносами… І ще сказав би Майстер Саламіні й вельми для нього оптимістичне: зажерлива московська держава штовхає свій власний народ до катастрофи, постійно розпалюючи й гасячи пожежі у власній імперії кров'ю своїх громадян…