* * *
(Знов пізніше).
Сьогодні здибав я, вертаючись з уряду, малого Нестора, який ішов до школи. Розуміється, я його задержав.
— Що чувати коло тебе, Несторе? Чому так вчасно йдеш до школи? Тепер ледве по першій.
Він поглянув на мене поважно й відповів:
— Я обіцяв одному хлопцеві в школі показати німецьку задачу. А що він далеко від школи мешкає (він селянський син), і через полуднє остається в школі, я йду скоріше, щоб ми повчилися, поки зійдуться інші ученики або й сам професор.
Сказавши це, віін вклонився й уже хотів іти дальше. Хлопчина очевидно спішився, і моя задержка не була йому пожадана.
— Пожди, не спішися так! — задержав я його. — Ще маєш доволі часу. Тепер, як кажу, саме по першій; розкажи мені, що вдома чувати, і чи всі здорові.
Хлопець з чемності станув, хоча по ньому було видно, що моє здержування його майже боліло, так спішно було Йому йти, і не знав, з чого починати. Одначе надумавшись, відповів коротко:
— Всі здорові.
— А сестра твоя... Маня, що пише? — спитав я просто.
— Не знаю, що пише. Лиш прислала мені великого рогача в пуделочку й писала, що його зловив для мене пан Янко.
— Хто є пан Янко? — спитав я, вдаючи, що не знаю.
— Брат Влодка (себто мужа Оксани).
— Так?
— Так, — відповів малий і додав радісно: — Рогач такий гарний, я його все в саді пасу.
Я всміхнувся. Він був ще подеколи дуже дитинний.
— І нічого не писала Маня?
— Нічого, — відповів, а відтак додав: — Вона там вчиться на коні їздити!
— Як, Несторе?
— На коні вчиться там їздити, — відповів малий твердо. Мені при його словах вдарило полум'я до лиця.
— Хто її вчить?
— Пан Янко. І їй там дарували красне сідло.
— Хто?
— Я не знаю, але мама знає.
— А коли вона верне?
— Не знаю. Мама казала, що за чотири тижні. Але я вже мушу йти, — додав, поглянувши на мене благаючим поглядом, — бо на мене буде товариш ждати. Я мушу... я обіцяв.
— Іди! — сказав я, — і додержуй усе слово, а вийде з тебе колись гарний муж.
Малий, щоб здогонити втрачений зі мною час, віддалився поважно кілька кроків, а відтак, оглянувшися за мною, пустився бігцем.
* * *
Я пішов, мов засоромлений, і якийсь гарячий біль стиснув моє серце.
"Вона вчиться там на "коні" їздити (як колись я це її братові раяв. О!.. яка іронія!), і пан "Янко" вчить її, — повторились самі з себе дитячі слова в моїй душі. — Розуміється, це якраз щось для неї, вона все коней у свого батька випещувала. Розуміється також, що сама не буде вона там їздити, що "пан Янко" буде її супроводжати; буде нею на полях, на самоті опікуватись. — І тут, при тій гадці, я погано сам до себе всміхнувся. — Коли буде всідати на коня, він їй підставить руку під ногу, і тоді буде мусила до нього зближатися. Ні. Обоє — зближуться до себе. О, ми те знаєм... ми те все добре знаєм!" І знов викривив їдкий усміх мої уста.
Роздразнений такими й подібними думками, я згадав мимоволі свою матір, що одна любила мене правдивою любов'ю й одна сама бачила поки що те невидиме, що мало мені, може, колись у житті нанести горе, — старалася мене від того охоронити, а я опирався, між тим коли вона ось... уже вчиться верхом їздити!
І вже не покидали мене думки про неї. Я бачив її заодно на самітних полях на коні, а коло неї його, котрого бачив я на вінчанні її сестри, гарного мужчину, з чорною, на груди спадаючою, бородою, що був її дружбою. Про нього знав я, що був пожаданою партією в своїй околиці. Вона молода, чутлива, моєю матір'ю зраджена, — що дивне, якби звернула свою душу до нього? Взявши на розвагу її фантазію і її амбіцію, вона готова мені й моїй матері наперекір вийти за нього! А він може "кожної" хвилі женитися! Між тим коли я... гм... а до того його мати за Обринськими. В мені здіймився знов жаль у грудях — і він гнав мене так, що я в своїй задумі майже не стямився, як перейшов шмат дороги й побачив себе вже недалеко нашого мешкання... а радше перед домом Обринських, котрий мусив, ідучи й вертаючи з уряду, минати — і тут же отверезився. В вікні, де іноді бачив я молоду-дівчину або її сестру, побачив я тепер у тій хвилі її матір, яка підносила жалюзію. Я поздоровився, а вона, дякуючи, усміхнулася. О, усміх тої жінки, о, той усміх її!.. Кілька разів згадував я його в своїй уяві, нав'язував до її дітей у пізнішім житті. І доброту зраджував він, і ніжність, і біль... а заразом був мов освячений чимось з нутра її... Вмить змінився образ Мані в моїй уяві й неначе побачив я нараз її лице з її молодими непорочними очима, що найкраще свідчили про свою душу. Ні, ні, вона не була такою, якою я ще перед хвилею уявляв собі її. Вона не була такою. Вона була дочка цеї жінки, була добра, чесна, а я... І, мов опарений... поспішив я далі. Що був би я дав у тій хвилі, щоб моя мати була не робила тих натяків відносно моєї особи... до оцеї жінки і... її дитини, що був би дав я за те! Та ба!.. По весіллю сказала пані Обринська до одної знайомої, котра її чіпнула, що, мабуть, незабаром віддасть і другу доньку, що наколи б друга мала бути нещасливою або мав хтось нею з родини її чоловіка погорджувати, вона воліла б її побачити — мертвою.
Мамо! Чому це були ви тою, що висказала такі слова! Чому ви не були тою. Але... о, матері, матері! Сторожі дітей ваших, з бажанням і терпінням, з вашим небом і пеклом для ваших дітей!..
* * *
(Пізніше).
З города чіпнув я малого Нестора, що нишпорив, як не раз, між листям за годівлею для своїх гусільниць, рогача від пана Янка і т. ін. з запитанням, що робить?.. Від підвів голову й поглянув на мене очима, мов був у тій хвилі в цілком іншім світі.
— Що там поробляєш? — повторив я лагідніше своє питання.
— Нічого. Шукаю за одним павуком, що впав мені ось тут десь на землю між малинами, і не знаходжу, — відповів затурбованим голосом.
— Байка, хлопче! — кликнув я. — Що тобі до павуків? Лиши їх у супокою... ще колись вколять тебе...
— Ні. Я йому хотів лиш докладно придивитися.
— Побачиш другий раз!
— Ні. Я сьогодні мушу бачити, — відповів малий. — Він десь буде... тут... я... зараз... — І не звертаючи більше на мене уваги, розділив корчі малин і нишпорив далі...
— Запиши, Несторе! Побачиш другий раз. Чи лиш він один павук у городі?