Найближчі до села пасовиська були під Лісками і на Гуловому озері, та коли на них не ставало паші, то найчастіше гнали худобу аж на Хаєнщину. Це — між горбистими полями двох колгоспів така улоговина, по якій протікає маленька річка. Можливо, що тепер вона пересохла, бо й у пору мого дитинства не відзначалась ні шириною, ні глибиною. Була вона без імені, і, простелившись попід пласкі горби та попід ліс на горбках, впадала в сумовито-старий став, також безіменний.
Сюди виганяли пасти свою худобу й хлопчаки з далекого села Голяки. Вони пасли з одного боку, а наші з другого, вони грались у ножик на тому березі, а наші — на цьому. Голяківські стежать, щоб котрась корова не перейшла на цей бік, а гулівецькі — Щоб не перейшла на той. Бо коли перейде, то постають на різних берегах і прозиваються. Голяківські називають наших підсмаленими, курогризами, безносими, глушманами. А гулівецькі їх — дураківськими, чорноротими, жабоїдами, а то й просто голяківськими, бо це також звучить ніби лайка.
Не більше ніж раз або два на рік доходить до бійки. Сходитись близько спершу ніхто не наважується: кидають через річку одне на одного груддям, камінцями, дрюччям. І самі себе підбадьорюють всілякими прізвиськами, щоб хоробрішими бути. А коли в когось попадуть, то це є сигналом, щоб зійтись груди в груди. Найчастіше трапляється, що пастухів з якогось боку виявляється менше, і тоді один табір відступає, тобто тікає. Одного разу відступили голяківські, а гулівецькі зайняли їхню череду й загнали аж на своє господарство — ото була перемога, за яку їм перепало й від свого колгоспу, й від своїх батьків!
У цих сутичках заводієм чи не завжди виступав Пилип. Доля обійшла його і високим зростом, і силою, проте наділила жвавістю, зробила таким метким, що це його повсюдно рятувало. Прізвиська, які видумував Пилип на голяківських чередників, були колючі й смішні, а грудки, які він кидав, попадали завжди в гущу. Голяківські не раз погрожували, що коли зловлять його, то повідривають вуха, але "вуж", як його називали свої й чужі пастухи, видимо, тільки пишався з тих погроз, бо ставав ще веселішим і завзятішим.
Хлопці грають у ножик. Пускають з пучки, з лоба, з носа, з губи, з зубів. Ножик іноді загрузає лезом у землю, іноді опускається колодочкою. В найменшого Івана-балабана він падає колодочкою найчастіше — і його посилають завертати худобу. Грати йому майже не доводиться, він тільки завертає й завертає. А коли ножик падає колодочкою в Пилипа, то всі тільки сміються.
Біліє гречка, розлившись по горбах пахучими хвилями, а над нею гудуть бджоли, джмелі, комашва. Їхня музика то густішає, то стає тоншою — і раптом знову над самісінькою головою з таким сердитим бурчанням пролетить джміль, що моторошно. Хлопці раз у раз міряють кроками тінь, щоб знати, коли ж у село рушатимуть. В Івана-балабана виходить чотирнадцять (уже й гнати можна), а в Пилипа — тільки дванадцять (ще почекати слід).
З Голяків, стежиною поміж соняшників, пливе біла хустина. Пливе повільно і водночас якось весело, наче аж задерикувато. Чередники забувають про свою гру і вже спостерігають, як з-поміж соняшників виходить дівчинка і, побачивши перед собою річку, череду й пастухів на тому березі, зупиняється трохи здивована. Стоїть недовго,— пройшовши вниз за течією, перебродить на цей бік і пробує йти гречкою. Мабуть, їй треба в Гулівці, але вона боїться пастухів, а тому обминає їх.
— Ти чого гречку толочиш? — кричить Пилип.
Дівчина завмирає, сполохана, а потім знову рушає. А Пилип:
— Ти в гречку чого забрела?
Дівчина наддає ходу, біжить на дорогу,— і тоді всі гулівецькі схоплюються й женуться їй навперейми. Дівчинка по гречці — як по воді, ось-ось спіткнеться і втопиться. Те, що вона боїться, пробуджує в хлопцях одчайдушну войовничість, тепер уже ніщо не може їх зупинити. Навіть Іван-балабан чеберяє позаду. Врешті дівчинка зупиняється, хоча здається, що страх знову пожене її. З зеленкуватим жахом в очах дивиться, як наближаються вороги, на їхні розпалені лиця.
Проте чим ближче підступають вороги, тим смирнішими вони стають. На обличчях немає недавнього запеклого виразу, а в поглядах зосталась тільки цікавість.
— Ти з Голяків?—запитує Пилип, першим підбігши до неї й хапаючи за лікоть.
— З Голяків,— боязко відповідає втікачка.
— А чого ти злякалась?
— А ви чого за мною гнались?
— Бо ти тікала!
— Бо ви гнались!
Нарешті їх оточує вся ватага, і хтось пропонує:
— Давайте роздягнемо її і скупаємо.
Дівчинці, здається, треба було б злякатись, але тут саме до гурту підбіг Іван-балабан; і вона, глянувши на нього, мимоволі засміялась. Хлопці й собі подивились на балабана й не втрималися, щоб не зареготати: в одній руці — штани, в другій — шматок хліба, а на чолі — чи то кізяк, чи то болото. Посміявшись, якось зразу й забули про те, щоб купати. Пилип запитав:
— Як тебе звати?
— Галя.
— А куди ти йшла?
— В Гулівці, до тітки.
Розпитують про тітку. Виявляється, що всі її знають, — живе біля школи, а на ферму, де працює дояркою, їздить на допотопному велосипеді, який деренчить так, як гицелева тарадайка. Спогад про той велосипед викликає загальний сміх. Тепер усі почувають себе друзями.
— Ну йди, тільки гречку більше не толочи,— каже Пилип.
Вже пора додому, і вона помагає їм гнати череду. Почуває себе з усіма запанібрата і навіть Івана-балабана посилає завертати найуредніших корів, які так і дивляться, щоб ускочити в хліб.
Голяківські пасуть на тому березі, а наші — на цьому, голяківські під соняшниками, а наші під гречкою. Одні залізли пічкувати раків у річці, і другі також пороздягалися, пічкують, бо гулівецькі вважають, що їхні раки поховалися в норах, а голяківські — що їхні. Мало до бійки не дійшло, та коли вже хотіли зчепитись, то Галя, яка також пасла худобу з голяківськими, закричала раптом:
— Дивіться, небо горить!
Звичайно, закричала те, що перше на язик скочило, нісенітницю, але всі подивились на небо, і поки зрозуміли, що ніде нічого не горить, то вже й битися перехотілось. А Іван-балабан так був ошелешений її криком, що й рака спійманого у воду впустив.
В полудень Галя відбилась од своїх, латахи на вінок рвала, а Пилип непомітно підкрався до неї й питає: