На Святках, на третій день увечері, штейгер Довгань прийшов до смени на шахту № 10 дуже роздратований. Вісім чарок коньяку, що він випив перед цим, зовсім не втихомирили його досади й злості, а тільки додали йому якогось завзяття й рішучості. Хто його знає,— може, отсе вже досі щастя повернулось би до нього, він... а ви ж як гадаєте?..— два-три рази щасливо зірвати "банк" — і всі триста карбованців цілком знов у кишені! А воно запевне так би й було, коли б не отся проклята служба...
— У-у, іроди! — муркнув під ніс Довгань, шулікою подивившись на шахтарів, котрі похмуро стояли у конторці, чекаючи черги, щоб одібрати у добродія завідуючого наряд на роботу. Сірі обличчя їхні від трьохденного пияцтва стали одутлі; підпухлі очі визирали з-під насуплених брів тупо й неприємно, як у божевільних. А за стіною чутно було, як рукоятчик, виразно і роздільно стукаючи молотком, подавав зверху машиністові гасло до спуску людей; чутно було, як той повертав регулятора і обережно, поволі пускав машину. Стук машини ще більше розлютував Довганя.
— Де Куценко? — гукнув він до шахтарів.
— Я тут, ваше благородіє! — виступив наперед чепурніш од інших зодягнений шахтар. То був десятник.
— Ту-ут...— перекривив його Довгань.— Ну, що в тебе там?
— На другій продольній[1], ваше благородіє, багато стойок поламало за празники, треба змінити...
— Ну?..
— А щодо роботи, то хіба з півночі можна її розпочати як слід.
— Що?! це ж чому так?
— Потому, як породу знизу розперло до того, що на бремсбергу[2] рейки повивертало, а щодо пічок, то туди хіба на животі пролізеш.
— На животі? га?.. Ах ти ж чорт свинячий! га?.. на животі! А що ти сьогодня робив? га?.. не міг піддірки[3] зробити? га?..
— Помилуйте, ваше благородіє... Я хотів, та хіба заженеш кого на свято у шахту?
Куценко повів очима на своїх товаришів.
— Та воно, звісно, хто ж таки...
— Мовчать!.. Хто там обзивається? — аж підскочив Довгань.— А-а, свято... А ти маєш робочу книжку? га?.. кажи — маєш?..
— Так точно, маю...
— А ти читав, що в ній написано про екстрені роботи, хамська твоя пико, га? читав?
— Звісно, читав...
— Ага, читав... А чом же ти не зробив того що треба?
Шахтарі бачили, що сьогодня з добродієм завідуючим не зговориш, і почали один по одному виходити, щоб лізти у шахту.
Наперед виступив низенький, щуплий шахтар: по обличчю видно було, що він напівп’яний.
— Ваше благородіє...
— Геть к чортам! Ти хто такий?
— Я... та ви ж знаєте... хе-хе-хе... Панько Цюпцюра... Коли не мене... то... хе-хе-хе... жінку знаєте...
— Що він там меле? — звернувсь Довгань до Куценка.
— Я прохав вас перевести мене, ваше благородіє, до другої смєни вкупі з Денисом Голобородьком... або його від мене у другу халупку, а в одній нам жити ніяк не можна...
— Як то не можна?.. Ач, який пан... Скажіть — не можна... Живуть же інші. До тебе я поставив тільки одного, а є такі помешкання, де по чотири, по п’ять одиноких на одного сімейного.
— Ну да... хе-хе-хе... воно, звісно, є... Та тільки візьміть од мене Голобородька, бо я не знаю... не поручусь себе...
— Геть к чортам! Ти п’яний... Не пускать його в шахту!.. Запиши, Іванов, йому карбованця штрафу за те, що вийшов п’яний...— звелів Довгань конторщикові.
— А-а, ти мене карбованцем хочеш налякати... Бери хоч два, тільки візьми од мене Дениса.
— Як ти смієш грубити? га?.. Геть! проспись, п’яна пико!
— Так, виходить, не переведете Голобородька од мене?
— Кажу — геть, то й геть, а то ще двох таких поставлю до тебе в кімнату.
— Ну, то прощайте... Чорта з два поставиш,— рішучим голосом промовив Цюпцюра і пішов до дверей.— Ач, карбованцем мене лякає... хе-хе-хе!.. Ні, брат, я вам покажу... Знаю, й ти недалеко втік від Голобородька...
Він з усієї сили грюкнув дверима. Довгань підскочив і зробив рух бігти за ним з стиснутими кулаками, але тільки муркнув: "Наволоч паршива!" — сів до столу і важко дихав.
— Чого він перцює, божевільний? — спитав він, нарешті, у Куценка.
— Ги-и!.. Воно, ваше благородіє, справді... йому трохи незручно...
— Чому?
— Та, бачте, Голобородько... Ги-и!.. підлазить до його жінки, як він у шахті...
— Ач який, дідько б його не взяв!.. Це до Хотини?
— Так точно!..
— Хо-хо-хо!.. А добрий смак має той Голобородько...чи як його...
Ця незвичайно пікантна історія зовсім прогнала злість із серця добродія Довганя, і він, закінчуючи розмову з десятником, увесь час злегка усміхався... Він знав Хотину, чорняву, повновиду молодицю: вона ходила до його — брала прати білизну, і він їй завжди добре платив.
— Ну, гайда до шахти! — нарешті звелів він десятникові.— А ранком подзвониш мені по телефону і скажеш, як ішла робота.
— Слухаю.
Довгань встав і почав зодягатись.
— Іще, ваше благородіє...
— Чого тобі ще? — нахмуривсь Довгань.
— Чи не звеліти поліцейському постерегти коло Цюпцюриної халупи. А то вони обоє п’яні — і Денис, і Панько, а вдень Панько усе нахвалявся, що вб’є Дениса, коли той не вибереться од нього.
— Дурниці! поб’ються, понабивають один одному пики і заночують у холодній. Чорт їх не візьме!
Довгань вийшов з контори, вилаяв по дорозі хлопчика смазчика, котрий куняв коло машини, і вийшов у двір. З неба ласкаво всміхнулись до його блискучі зорі, і гострий мороз приємно обхопив його палаюче обличчя, заліз у ніс і примусив його чхнути.
— А-а!..— залюбки крякнув він і усміхнувся, але ж зараз згадав про триста карбованців, що перед цим програв у карти механікові, і брови йому насупились. Ні, він так цього не залишить: ще тільки сьома година, і до півночі він певно встигне вернути їх з лишком. Він тепер гаразд помітив, що коли хто тримає "банк", то не треба робити маленьких ставок, а завжди йти "по-банку": раз не взяв — за другим візьмеш: не взяв за другим — візьмеш за третім, а все ж таки зірвеш "банк". Треба тільки в кишені мати зайвих грошей сотень хоч зо дві. Та нічого,— у нього зосталось ще сімдесят і п’ять рублів, і він конче зірве перший великий "банк",— не все ж йому не везтиме.
Так розмірковуючи, він, непомітно для себе, підійшов до механікового помешкання і ввійшов у передпокій. З кабінету чутно було брязкіт срібла, ляскання карт і сопіння картярів. Довгань роздягся, підійшов до столу й сів.