А з темряви насуваються строгі обличчя учених, поблискують окуляри, ніби штучні очі, розтуляються і стуляються сухі вуста, сотаючи — методично й байдуже — холодні фрази.
"Утопії, мрії — вороги науки. Вони одволікають дослідників на манівці. Замість аналізу реальності інте-лектуальні сили покладаються на мурування повітряних замків. Задуми руйнуються, і, коли ілюзія розвіюється, наука виявляє, що сотні років було витрачено даремно. Мрійники — хворі маніяки. їх треба нищити, в кращому разі — ізолювати, як психічно хворих людей".
"Мрійники — квіти Еволюції. Без мрійників людство загрузло б у багні прагматизму, міщанства і задих-нулось би в смороді власних випарів".
"Краще важка очевидність і віддана праця на неї, над її покращанням, ніж поривання в світи неіснуючо-го. Майбутнього нема, є лише сучасне з його бідністю й багатством, з його радощами й розчаруванням, з його смертю й народженням".
"Минулого й сучасного нема. Є лише майбутнє, і ми живемо вічним наближенням до нього. Є лише здій-снення, розкриття грядущого плоду. Саме тому мрійники — каталізатори майбутнього. Не жаліючи себе, вони поривають сучасників у невідомість, бо знають — лише стріла в польоті досягає мети".
Михайло заворушився, прогнав видіння. Досить, досить. Протиріччя, барикади духу. Де ж вона — єд-ність? На чому виникне? Безліч аргументів у обох сторін і в тих, які займають позиції посередині. Інколи зда-ється, що над суперниками стоїть гігантська постать лукавого експериментатора і регочеться над потугами сво-їх маріонеток. Страшно…
Сагайдак, відкинувши ковдру, сів на лежаку. Спершись ліктями на столик, дивився у вікно. Пливли темні масиви гір, похмурі зарості ялин та смерек. Над ними хиталися зорі. Десь в глибині лісу зажевріла ватра, біля неї заметушилися тіні, осяяні багровими полисками. Потім скелі насунулися з мороку, закрили вогнище. Знову темрява, мерехтіння зірок, щетина лісу.
Не заснути. Треба вийти в коридор, прогулятись. Михайло накинув на плечі синю піжаму, відчинив две-рі. В проході тихо. В кінці вагона біля відчиненого вікна військовий палив цигарку. Поряд з Михайловим купе дівчина в сіренькому плащику сиділа на відкидному стільчику, дрімала, тримаючи в руках авоську з якимсь добром, замотаним в газету.
Сагайдак здивувався — чому вона тут сидить? Адже є місця. В його купе три місця вільні. Він торкнувся до плеча дівчини. Вона кинулась, лупнула зі сну злякано сірими очима.
— Що? Вам пройти? Прошу — проходьте!
— Ні, ні, — зніяковів Михайло. — Пробачте. Я хотів запитати — чому ви тут, у проході?
— Я маю квиток, — позіхнула дівчина, затуляючи рожевою, долонею рота. — Мені провідниця дозволи-ла…
— Я не про те, — зовсім розгубився Сагайдак. — Є місця в купе. Можете лягти спати…
— У мене квиток без місця, — сказала дівчина. — Не маю права…
— Але чому?
— Грошей нема, — знизала плечима дівчина.
— Але ж місця вільні? Хіба не все’дно, де їхати — в коридорі чи в купе?
З службового купе виглянула чорнява повна провідниця, сказала:
— Громадянине пасажир, не порушуйте закон. Прийде ревізор, штрафу не обминеш. Якщо ви такі щедрі, купіть дівчині квиток для купе…
— З радістю, — знітившись, сказав Сагайдак. — А де це можна зробити?
— В Стриї. Давайте гроші, я сама зроблю. — Провідниця покликала Сагайдака до себе, пошепки запита-ла: — А хто вона вам?
— Ніхто, — здивувався Михайло. — Просто жаль. Зморилася дівчина…
— Всіх не пережалієш, — строго озвалася провідниця. — Ну так я візьму. Шість карбованців. Гей ти, ді-вчино, іди в купе. Білизну дати?
— Не треба, що ви? — притиснувши до грудей руки, благала дівчина. — Я й так, на стільчику…
— Несіть, несіть постіль, — сказав Михайло. — Хай виспиться дівчина. Прошу вас. Як же так можна?
Сагайдак відчинив купе, впустив дівчину, ввімкнув світло. Вона оглянулась, поклала біля себе авоську, сіла на краєчок полиці. Потерла долонею втомлені повіки, винувато усміхнулася.
— Навіщо вам ця морока задля мене?
— Яка морока? Приємно щось зробити людині. Адже просто?..
— Так мій неньо казав…
— Неньо?
— Батько. Ниньки нема його. Помер. Казав: "Маєш кусень хліба — розділи його з тим, хто не має. Маєш добре слово — скажи його сумному. Маєш горе — терпи, тримай його при собі, не сій горя по землі".
— Гарно, — зачудовано сказав Михайло. — А хто він був — ваш неньо?
— Пастух. Він пас корів та ягнят на полонині. Там і помер…
Ввійшла провідниця, принесла постіль. Запитала:
— Послати?
— Ой, що ви? — злякалася дівчина. — Хіба я каліка?
— Ну то спи, голубко. Дякуй долі, що є добрі люди. Я в Стриї візьму тобі квиток. На добраніч…
— Добраніч, — сказала дівчина.
Вона зняла з голови благеньку хустинку, скинула плащик. Михайло завмер, зачудований. Яка дивовижна перлина під сірим покриттям! Товсті коси, як спіле жито, чисте чоло і смутні прозорі очі — суворі й лагідні водночас. Під грубим полотном вишитої сорочки вгадується сильне струнке тіло, довга лебедина шия підтримує прегарну голівку з царською величчю.
Дівчина хутко послалася, покрила простирадло ковдрою, сіла. Невимушено, щиро простягла руку, диви-лася в Михайлові очі ясно, по-дитячому.
— Дуже вдячна вам. Хочу познайомитися. Мене звати Ганнуся.
— Михайло Сагайдак. Михайло Кузьмович.
— Сагайдак, — задумливо повторила дівчина — Чи не астроном?
— Він самий. А ви звідки знаєте?
— Я вчилася в десятилітці. У нас був чудовий вчитель по астрономії. Він розповідав нам багато цікавого. Давав читати книги з своєї бібліотеки. Там я бачила вашу книгу. "Червоне зміщення і схематика світу". Це ж ваша?
— Моя, — сказав Сагайдак, милуючись нею. — Дуже приємно, що раптово стрічаєш молодих, які люб-лять астрономію…
— Ой, — смішно махнула руками Ганнуся, — нас багато. Тільки жаль, що астрономію викладають в останньому класі. Якби одразу! Так цікаво. Мій неньо був пастух, а теж казав: "Нема нічого кращого від неба зоряного. Вмиратиму під зорями. Хай моя душа полетить до них". Так і вмер, як сказав. Мати принесла перед світанком хліба з села, а його нема в колибі. Шукала, шукала — знайшла недалеко. Лежить горілиць проти не-ба, вівці навколо збилися в купу, жалібно мекають. Руки зложив на грудях, дивиться просто на зорі. Гарно вмер…