— Дякую за комплімент, — вклонилася Ніна. — Але ж, Миха-сику, в нього вінегрет в голові? Недисцип-ліноване мислення! Вчителька подумає, що ми вдома таке говоримо…
— А що я таке сказав? — ображено надув губи Андрійко, збираючи книги в портфель. — Я тільки запи-тав…
— Дивлячись, як запитав? — сердито крикнула мати. — В сьомому класі — і такі анархісти! Що з вас далі буде?
— Ай справді — він дотепно сказав! — посміювався батько. — Знаєш, Нінулько, сучасну молодь голими руками не візьмеш. Вони вимагатимуть пояснень. Догми їм не до смаку!
— Це ж і страшно! — обурилася мати. — Сідай, лобуре, за стіл та їж. А то запізнишся!..
— Ніночко, я поспішаю, — сказав Михайло, встаючи з-за столу. — Дякую. Дай мені на таксі пару карбо-ванців!..
— Автобусом доїдеш, — сказала строго Ніна. — На карбованця. Свою купимо — тоді, будь ласка…
— Мамо, й мені дай п’ятдесят копійок, — попросив Андрійко, хапаючи з сковороди гарячий млинець.
— Навіщо тобі?
— На кіно. Ви — на іменини, а я в кіно.
— Візьми. Ось ще двадцять копійок на морозиво…
Михайло цмокнув дружину в щоку, взяв на руку пильник, заглянув ще раз у дзеркало, яке стояло в кори-дорі, пригладив волосся. Ніна проводжала його до дверей, оббирала ледь помітні ниточки та пушинки на спині піджака.
— Так не забудь же — ресторан "Москва", зал на другому поверсі.
— Не забуду, Ніночко. З роботи — одразу ж туди.
— Відпускних не витрачай, всі мені…
— Ніночко, я хотів щось там старим одіслати. Та й поїхати днів на п’ять перед дачним сезоном. А може, разом поїдемо, га?
— Я не проти, — смачно жуючи тістечко, озвався Андрійко. — В селі славно. А дід — розумаха. І з хло-пцями можна м’яча поганяти!
— Ну-ну! — Обличчя в матері похолоднішало, стало зневажливим. — Звідки у вас такі плебейські сма-ки? Їхати в ту помийницю…
— Ну що ти кажеш, Ніночко, — розсердився Михайло, — ну як тобі не соромно? Плебейські смаки! А я звідки? Не з села? А хліб ми їмо кожного дня не з села?
— Михасику, це демагогія, — затулила йому рот долонею жінка. — Поспішай на роботу!
— Та ні, ти зажди, — гарячкував він. — Там простір, повітря, хороші люди… І грошей зекономимо.
— І не думай. Поїдемо в Гагру. Море, екзотика. Ну як ти можеш проміняти море на якесь там село? А грошей не дам. Старі прекрасно обійдуться без твоїх подачок. Це їх ображає. Вони ще здорові, працюють, го-род мають. Проживуть. Вони ще й нам картоплю привозять…
— Ну, як знаєш, — зітхнув Михайло. — До зустрічі…
Він вийшов на сходи. Спускався вниз. Ніна кричала згори:
— То не забудь же — о шостій.
— Гаразд, гаразд, — невдоволено буркнув він. — Не маленький…
На вулиці поганий настрій Михайла розвіявся. Весна котила понад містом, поміж кам’яними будівлями, в очах перехожих, у голосах жвавих дівчат хвилю оновлення, радощів, нез’ясовного хвилювання. Запалювали весільні свічки вічноюні каштани, щедро даруючи дивний запах світові, людям. У небі, над шпилем Софії, по-важно пливли кучеряві хмари, схожі на казкові кораблі. Дзвіниця палахкотіла рожевим блиском, вітаючись з ранковим сонцем, навіть кінь Богдана, здавалося, перебирав ногами, вібрував крутими боками в лагідному сяйві теплого дня.
Михайло взяв портфель під руку, зітхнув. Гарно як, невимовно гарно. Павутина побутових розмов, лег-ких сварок, дріб’язковості танула, відкладалася в бездонну скриню підсвідомості. Подалі, подалі всю ту піну життя. Не помічати її, не думати про неї. Так заведено, так воно є у всіх, з ким він знайомий. Романтичність, тонкощі чуття, делікатність, високе поривання — мабуть, все те існує лише в уяві творців, закоханих, ідеалістів. Так, так, то ідеал людей, то умовна точка, абстрактний ідол, перед яким моляться, але якого серйозно не сприй-мають…
Сагайдак доїхав автобусом до автовокзалу. Там пересів на тролейбус, який довіз його до Голосіївського парку. Пішки пройшов до обсерваторії, слухаючи ярі приспівки весняного птаства.
Поміж яблунями в саду ходив дядько Яків, улюбленець усіх астрономів. Його всі приязно прозивали фі-лософом-ідеалістом. Чи то жартома, чи всерйоз садівник вперто проповідував Творця Всесвіту і заводив з уче-ними єхидні суперечки. "А хто створив галактику?" — доскіпувався Яків, розгладжуючи довгу сиву бороду, що спадала йому аж до пояса. "Закони розвитку матерії діють самостійно", — пояснювали чемно астрофізики. "Навіщо ж Бог, Якове?" — "Е, не говоріть, — лукаво посміхався садівник, показуючи червонобоке запашне яблуко. — Ось гляньте на оце яблучко. Воно нібито природа його виростила, але ж облиште яблуню напризволяще — що вийде? Здичавіє, яблучка знічевіють. Треба садівника, он як! Так і Всесвіт. Залиште матерію напри-зволяще — вона й теє… в хаос перетвориться. Хе-хе, що скажете?" — "Ви не розумієте, дядю Якове, — пояс-нювали вчені, — що тут діє закон Еволюції, закон поступу, притаманний матерії". — "А хто його дав, той за-кон, хто встановив? — не вгавав садівник. — А хто сотворив матерію?" — "Матерія несотворима, вона вічна й єдино суща". — "Хе-хе, то у вас матерія вже на подобіє Бога — вічна і єдиносуща", — сміявся дядько Яків. Вчені не витримували диспуту на такому науковому рівні, посміхалися добродушно, махали рукою і йшли до своїх телескопів та спектроскопів. А садівник дивився їм услід, і очі його поблискували лукавим сяйвом, і чувся добродушний сміх, який неодмінно завершувала їдуча поблажлива фраза: "Мало каші їли, хе-хе!"
Ось і зараз дядько Яків привітається й запитає: "Ну як, до Бога ще не добралися?" Вій несе в полі крупні ягоди полуниць нового врожаю. Приязно киває пальцем.
— Михайле Кузьмовичу, доброго дня вам…
— Драстуйте, Якове…
— Кажуть, що вам сорок п’ять сьогодні?
— Правду кажуть.
— То я вітаю вас. Та ось полунички візьміте… спробуйте, дуже смачно…
— Та навіщо?
— Та на те ж саме… по щирості. Беріте… Не стісняйтеся… Ну, як воно там, до Бога ще не добралися?
Сагайдак усміхнувся, спробував ягоду. Прохолодна запашна полуниця була ніжна, соковита.
— Дуже смачно, дякую вам. І за вітання, і за ягідки. Я ще не пробував у цьому році. А ще більше люблю суниці. Як поїду до матері, ото вже наїмся…
— Правда ваша, — згодився садівник. — Дух у суниці сильний. В полуниці ми роздули плід, а силу ди-кої ягоди втратили. Так, так. Так як же воно — куди вже добралися астрономи наші, зоре-гляди? Бога за бороду вхопили?