Гребер на мить завагався з відповіддю.
— Так, — сказав потім. Приховувати цей факт не було сенсу — ні через Елізабет, ні через отого чоловіка, що причаївся десь серед руїн. — Так, — повторив Гребер. — І ви можете на мене покластися.
Польман потер рукою чоло.
— Авжеж, звичайно, — нерішуче промовив він. — Ви бачили, що я був не сам?
— Так.
Нарешті Польман, мабуть, щось вирішив.
— Ну, то ходімо. Переночувати, кажете? Буде тіснувато, та спершу, ходімо звідси.
Вони завернули за ріг будинку.
— Все в порядку, — кинув Польман у темряву.
З руїн вийшов якийсь чоловік. Польман відчинив двері і впустив Гребера і незнайомого всередину. Потім причинив за собою двері.
— Де ваша дружина? — запитав він у Гребера.
— Вона спить надворі. Ми принесли з собою постіль і влаштували сякий-такий намет.
Польман стояв, не запалюючи світла.
— Я повинен вам дещо сказати. Вам може загрожувати небезпека, якщо вас тут знайдуть.
— Я це знаю.
Польман прокашлявся.
— Ця небезпека, власне, через мене. Мене підозрюють.
— Я так і думав.
— А ви думали про свою дружину?
— Так, — відповів Гребер по хвилі.
Незнайомий непорушно стояв за спиною в Гребера. Тепер стало чути його подих. Польман замкнув двері, опустив штори і засвітив невеличку лампу.
— Прізвища називати не треба, — сказав він. — Краще, коли їх не знаєш, тоді й не викажеш. Ернст і Йозеф, цього досить.
Польман мав змучений вигляд, Йозеф був чоловік років сорока, з вузьким єврейським обличчям. Він тримався спокійно і всміхнувся до Гребера. Потім обтрусив зі свого одягу сміття.
— Залишатись тут тепер небезпечно, — сказав Польман і сів. — Але Йозеф сьогодні все одно мусить ночувати тут. Квартири, де він був учора, більше не існує. Вдень доведеться для нього щось підшукати. Тут небезпечно, Йозефе, тільки тому.
— Я розумію, — відповів Йозеф. Голос у нього був куди нижчий, ніж можна було сподіватися.
— А ви, Ернсте? — запитав Польман. — Я під підозрою, ви знаєте. Знаєте також, що це означає, якщо вночі вас знайдуть у такої людини, як я, та ще й з іншим чоловіком, котрого розшукують.
— Знаю.
— Можливо, цієї ночі нічого не станеться. В місті такий шарварок! Але хто його знає. Ви не боїтеся ризикувати?
Гребер мовчав. Польман і Йозеф перезирнулися.
— Самому мені нема чого ризикувати, — відповів Гребер. — Через кілька днів мені знову на фронт. Але з дружиною справа інша. Вона залишиться в місті. Про це я не подумав.
— Я вам сказав про це не для того, щоб позбутися вас.
Я знаю.
— Ви зможете як-небудь переночувати надворі? — спитав Йозеф.
— Так. Від дощу ми маємо захисток.
— Тоді залишайтеся надворі. Так ви не матимете з нами нічого спільного. А завтра вдосвіта занесіть свої речі сюди. Адже для вас головне саме це, чи не так? Або можете залишити їх і в церкві святої Катаріни. Причетник дозволяє. Він людина чесна. Правда, церква частково зруйнована, але підземелля ще збереглося. Туди й віднесіть свої речі. Тоді вдень ви будете вільні і зможете підшукати собі житло.
— Я гадаю, він має рацію, Ернсте, — сказав Польман. — Йозеф це знає трохи краще, ніж ми.
Гребер раптом відчув симпатію до цієї змореної літньої людини, котра щойно, як і багато років тому, знов назвала його на ім'я.
— Я теж такої думки, — відповів він — Мені шкода, що я вас налякав.
— Приходьте завтра вранці, якщо вам щось буде треба. Постукайте двічі повільно і двічі швидко. Але не голосно, я почую.
— Гаразд. Дякую.
Гребер пішов назад. Елізабет ще спала. Коли він ліг поруч, вона тільки поворухнулась і відразу знов заснула.
Вона прокинулася о шостій ранку. Вулицею з гуркотом промчав автомобіль. Елізабет солодко потягнулась.
— Я чудово виспалася, — сказала вона. — Де це ми?
— На Янплац.
— Добре. А де ми спатимемо сьогодні?
— Вдень щось знайдемо.
Вона знову лягла. Крізь щілину між плащ-наметом і шинеллю пробивалося вранішнє, світло. Щебетали пташки. Елізабет відкинула полу шинелі. Небо було жовтогаряче.
— Циганське життя, — промовила Елізабет. — Коли подивитися на нього збоку. Сповнене пригод.
— Авжеж, — згодився Гребер. — Ми на нього саме так і дивитимемося. Вночі я бачився з Польманом. Він просив його розбудити, якщо нам щось буде потрібно.
— Нічого нам не потрібно. У нас ще є кава? Адже ми тут можемо її зварити чи ні?
— Це, мабуть, заборонено, як і взагалі все розумне. Але це ще нічого не значить. Ми — цигани.
Елізабет почала розчісувати волосся.
— За будинком я бачив миску з дощовою водою, — сказав Гребер. — Її цілком вистачить умитися.
Елізабет одягла жакет.
— Піду туди. Це немов у селі. Вода з криниці. Колись це називали романтикою, еге ж?
Гребер засміявся.
— Порівняно з отим багном у Росії для мене і це романтика. Все залежить від того, з чим порівнюєш.
Він згорнув постіль. Потім запалив спиртівку і поставив на неї казанок з водою. Раптом йому спало на думку, що він забув пошукати в кімнаті Елізабет продовольчі талони. В цей час повернулась Елізабет. Її обличчя було свіже і юне.
— Твої талони в тебе? — спитав він.
— Ні. Вони були в письмовому столі біля вікна. В маленькій шухляді.
— Прокляття, я забув їх узяти. Чому я про них не подумав? Адже я мав достатньо часу.
— Ти подумав про важливіші речі. Наприклад, про мою золотисту сукню. Сьогодні ми просто подамо заяву на нові талони. Тепер часто трапляється, що талони згорають.
— Але ж це може тривати цілу вічність. Німецького чиновника з його педантизмом не виведе з рівноваги навіть кінець світу.
Елізабет розсміялася.
— Я на фабриці на годину відпрошуся, щоб їх одержати. Двірник може дати мені довідку про те, що мою квартиру розбомбило.
— Ти сьогодні збираєшся йти на фабрику? — здивувався Гребер.
— Мушу. Зруйнована квартира — явище надто буденне.
— Я спалив би цю прокляту фабрику.
— Я також. Але тоді мене послали б кудись в інше місце, де ще гірше. А виготовляти боєприпаси мені не хотілося б.
— Чому ти боїшся один день прогуляти? Хто знатиме, що з тобою сталося вчора? Тебе ж могло поранити, коли ти рятувала свої речі.
— Це треба довести. У нас на фабриці є лікарі й фабрична поліція. Коли вони довідуються, що хтось хитрує, аби не працювати, його карають — збільшують норму, не дають відпустки. А коли й це не допомагає, приписують курс виховання в народному дусі у концтаборі. Хто звідти повертається, той більше не прогулює.