Вони поминули Гітлерплац. За церквою палахкотіла вечірня заграва.
— Де це знов горить? — запитала Елізабет.
— Ніде. Це просто сідає сонце.
— Сідає сонце? Про це тепер зовсім не думаєш, правда ж?
— Правда.
Вони йшли далі. Вечірня заграва дедалі розгорялася, її відблиски лягали, на їхні обличчя і руки. Гребер дивився на зустрічних перехожих. Він побачив їх раптом зовсім іншими, ніж досі. Кожен з них був людиною і мав свою долю. "Легко розумувати і бути хоробрим, коли в тебе нічого немає,— думав Гребер. — Але коли в тебе щось є, світ виглядає зовсім інакше. Все стає і легшим, і важчим, а інколи й зовсім неможливим. Мужність потрібна й тоді, але вона має інший вигляд, називається інакше і, власне, тільки тоді й починається". Він глибоко зітхнув. У нього було таке враження, немовби він повернувся з небезпечного завдання в тилу ворога, коли загроза не стала меншою, але на якийсь час відступила.
— Дивно, — мовила Елізабет. — Це, мабуть, весна. Тут же вулиця геть зруйнована, і немає жодних підстав для цього… І все-таки мені здається, що я відчуваю запах фіалок…
XVIII
Бетхер спаковував свої речі. Інші стояли навколо нього.
— Ти її справді знайшов? — запитав Гребер.
— Так, але…
— Де?
— Просто на вулиці,— відповів Бетхер. — Вона стояла на розі Келерштрасе і Бірштрасе, біля колишньої крамниці парасольок. І я її спершу навіть не впізнав.
— Де ж вона весь час була?
— В таборі біля Ерфурта. Ось послухайте. Вона стоїть собі біля крамниці, а я її не бачу. Я проходжу мимо, а вона гукає мене: "Отто! Ти мене не впізнав?"
Бетхер зробив паузу і обвів усіх поглядом.
— Але хіба можна, друзі, впізнати жінку, яка схудла на сорок кілограмів?
— Як називається табір, в якому вона була?
— Не знаю. Здається, "Лісовий табір номер два". Я її спитаю. Але слухай-но нарешті далі! Я дивлюся на неї й кажу: "Альма, це ти?" — "Я, — відповідає вона. — Отто, у мене було таке передчуття, що ти приїдеш у відпустку, тому я й повернулася сюди". А я все дивлюся на неї і мовчу. Жінка, яка колись була дужа, мов кінь, тепер стояла переді мною геть худа, якихось п'ятдесят п'ять кілограмів замість доброго центнера раніше. Просто кістяк, на якому метляється одяг! Жердина, та й годі! — Бетхер засопів.
— Яка ж вона на зріст? — поцікавився Фельдман.
— Що?
— Яка вона на зріст, твоя дружина?
— Десь метр шістдесят. А хіба що?
— Отже, тепер у неї нормальна вага.
— Нормальна вага? Чоловіче, що ти плетеш? — Бетхер втупився у Фельдмана. — Це не для мене! Для мене це — тріска! Мені не підходить ця триклята нормальна вага! Я хочу, щоб моя дружина була така, як раніше, показна, із задом, на якому можна розбивати горіхи, а не з двома жалюгідними квасолинами замість нього. За що я воюю? За отаку тріску?
— Ти воюєш за нашого улюбленого фюрера і нашу дорогу вітчизну, а не за забійну вагу своєї дружини, — кинув Ройтер. — Після трьох років на фронті тобі пора б уже це знати.
— Забійна вага? Та хто що каже про забійну вагу? — Бетхер люто й безпомічно переводив погляд з одного на іншого. — Це була жива вага! А з усім іншим ідіть ви…
— Стривай! — Ройтер застережно підняв руку. — Думай що завгодно, але не висловлюйся! І радій, що твоя дружина ще жива!
— Я й радію! Але хіба вона не могла б бути жива і така ж міцна, як і раніше?
— Але ж, Бетхере! — сказав Фельдман. — Її ж можна знову відгодувати.
— Ти так гадаєш? А чим? Отими крихтами, що їх дають на талони?
— Спробуй купити щось із-під поли.
— Вам легко давати поради! — зітхнув Бетхер. — А в мене залишилося всього-на-всього три дні відпустки. Як же мені за три дні відгодувати дружину? Та, навіть якби вона купалася в самому риб'ячому жирі і їла сім разів на день, то й тоді поправилася б щонайбільше на кілька кілограмів. А це майже ніщо! Кепські мої справи, друзі!
— Чому ж кепські? Ти ж маєш іще оту товсту хазяйку, якщо тобі потрібне сало!
— В тому-то й річ. Я гадав, що коли знайду дружину, то про хазяйку більше й не згадуватиму. Я сімейний чоловік, а не якийсь там вітрогон. А тепер хазяйка подобається мені більше.
— А ти, виявляється, страшенно легковажний тип, — зробив висновок Ройтер.
— Я не легковажний! Я беру все близько до серця, в цьому моя помилка. А взагалі я міг би бути задоволений. Але цього ви, дикуни, не збагнете!
Бетхер підійшов до своєї шафки і запхнув решту речей у ранець.
— Ти вже вирішив, де житимеш зі своєю дружиною? — спитав Гребер. — Чи в тебе лишилася колишня квартира?
— Звичайно, ні. Розбомбило! Але краще вже перебути десь серед руїн у підвалі, ніж бодай один день зостатися тут. Та от біда: дружина мені більше не подобається. Я її, звичайно, ще люблю, для того ми з нею й одружувались, але така, як тепер, вона мені більше просто не подобається. Інакше я не можу, і все! Що мені робити? Вона це, звичайно, теж відчуває.
— Скільки ще в тебе відпустки?
— Три дні.
— І ти не можеш ці три дні придуритися?
— Друже, — спокійно сказав Бетхер, — жінка в ліжку, мабуть, може придуритися. Чоловік ні. Повір мені, було б краще, якби я поїхав, не зустрівшись із нею. А то ми обоє тільки мучимося.
Він узяв свої речі й пішов.
Ройтер подивився йому вслід. Потім перевів погляд на Гребера.
— А ти? Що робитимеш ти?
— Навідаюся в запасний батальйон. Про всяк випадок спитаю, чи не треба ще якихось паперів.
Ройтер ошкірився:
— Невдача твого друга Бетхера тебе не налякала, чи не так?
— Ні. Мене налякало зовсім інше.
— Небезпечно, — промовив писар із запасного батальйону. — На фронті небезпечно. Ти знаєш, що треба робити, коли насувається небезпека?
— Треба ховатися, — відповів Гребер. — Це відомо кожній дитині. Але мене це не обходить! Я у відпустці!
— Ти просто ще думаєш, що у відпустці,— поправив його писар. — А якої ти заспіваєш, коли я тобі покажу одержаний сьогодні наказ?
— Буде видно.
Гребер дістав пачку сигарет і поклав її на стіл. Він відчув, як неприємний холодок скував йому серце.
— Небезпечно, — знов повторив писар. — Великі втрати. Терміново потрібне поповнення. Усіх відпускників у яких немає поважних причин залишатися, негайно відішлють у частини. Ясно?
— Так. А що це таке — "поважні причини"?
— Смерть когось із рідних, невідкладні сімейні справи, важка хвороба…