— Тут немає про що розповідати, — відповів він. — Їх одержують просто через певний час.
Фрау Лізер якусь мить роздивлялася Гребера в цивільному, потім нарешті впізнала.
— Це ви? Фрейлейн Крузе немає дома, ви ж знаєте.
— Так, я це знаю, фрау Лізер.
— То що ж вам потрібно?
Вона дивилася на нього вороже. На її коричневій блузі виднівся значок із свастикою. В правій руці вона тримала ганчірку, немовби збираючись пожбурнути нею.
— Я хотів би залишити для фрейлейн Крузе пакет. Чи не змогли б ви покласти його в її кімнаті?
Фрау Лізер якусь мить вагалась. Потім узяла простягнений їй кульок із цукром.
— У мене тут іще один кульочок, — сказав Гребер. — Фрейлейн Крузе розповідала мені, що ви не шкодуєте свого часу для спільної справи. Тут фунт цукру, і мені він ні до чого. Ви ж маєте дитину, цукор вам потрібен, і я хочу запропонувати його вам.
Обличчя фрау Лізер прибрало офіційного виразу.
— Ми не потребуємо ніяких лівих товарів. Нам вистачає того, що одержуємо від фюрера. І ми цим пишаємося!
— І ваша дитина теж?
— І моя дитина!
— Це справжня свідомість! — сказав Гребер і подивився на коричневу блузу. — Якби на батьківщині так думав кожен, солдатам було б легше воювати. Але це не ліві товари. Це цукор з пакета, що його фюрер дарує солдатам-фронтовикам, які їдуть у відпустку, для їхніх рідних. Мої батьки пропали безвісти. Ви можете спокійно взяти його собі.
Обличчя фрау Лізер зробилось не таке суворе.
— Ви прибули з фронту?
— Звичайно. Звідки ж іще!
— З Росії?
— Атож.
— Мій чоловік теж у Росії.
Гребер вдав, що зацікавився:
— Де саме?
— В групі "Центр".
— Дякувати богу, там тепер спокійно.
— Спокійно? Там зовсім не спокійно! Група армій "Центр" веде напружені бої. Мій чоловік на передовій.
"Передова… — подумав Гребер. — Наче там ще є передова!" Якусь мить йому страшенно кортіло пояснити фрау Лізер, що там діється насправді — по той бік від голосних фраз про честь, фюрера і батьківщину. Але він вчасно стримався.
— Слід сподіватися, що незабаром він приїде у відпустку, — промовив Гребер.
— Він приїде у відпустку, коли настане його черга. Ми не вимагаємо жодних привілеїв. Ми — ні!
— Я також не робив цього, — сухо заявив Гребер. — Навпаки. Востаннє я мав відпустку два роки тому.
— Ви весь час були на фронті?
— З самого початку. За винятком поранень.
Гребер поглянув на функціонерку, що стояла непорушно. "Навіщо я стовбичу тут і виправдовуюсь перед цією бабою? — подумав він. — Її треба просто пристрелити".
Дитина Лізерів вийшла з кімнати, де стояв письмовий стіл. Це була худорлява дівчинка з волоссям невиразного кольору, вона роздивлялася Гребера і колупаласьв носі.
— Тоді чому ж ви в цивільному? — поцікавилася фрау Лізер.
— Уніформа в чистці.
— Он що! А я вже подумала…
Гребер не зрозумів, що саме вона подумала. Він раптом побачив, що жінка всміхається, показуючи жовті зуби, і йому стало трохи страшно.
— Ну добре, — сказала вона. — Дякую. Я візьму цукор для дитини.
Фрау Лізер взяла обидва кульки, і Гребер помітив, що вона їх зважила в руках. Він знав, що кульок для Елізабет вона розгорне відразу ж, як тільки він піде, а саме цього й прагнув. Собі на диво вона знайде там фунт цукру і більше нічого.
— От і добре, фрау Лізер. До побачення.
— Хайль Гітлер! — Жінка пильно подивилась на нього.
— Хайль Гітлер, — відповів Гребер.
Він вийшов з будинку. Біля дверей на тротуарі стояв двірник до стіни. Це був невеличкий чоловік у чоботях, галіфе штурмовика і з кругленьким черевцем під курячими грудьми. Гребер зупинився. Навіть це опудало на мить йому здалося небезпечним.
— Гарна сьогодні погода, — сказав Гребер, дістав пачку сигарет, взяв одну собі, а решту простягнув чоловікові.
Двірник щось промимрив і витягнув сигарету.
— Демобілізований? — спитав, скоса позираючи на костюм Гребера.
Гребер похитав головою. Він уже хотів був сказати кілька слів про Елізабет, але передумав. Краще взагалі не привертати уваги двірника.
— Через тиждень знову назад, — пояснив він. — Четвертий раз.
Двірник ліниво кивнув. Він вийняв із рота сигарету, оглянув її і виплюнув кілька кришок тютюну.
— Не подобається? — поцікавився Гребер.
— Ні, чому ж. Але я, власне, курю сигари.
— З сигарами теж, мабуть, сутужно, еге ж?
— А ви як гадаєте?
— У мене є один знайомий, у якого ще збереглося коробок дві-три. Наступного разу спробую дістати в нього кілька штук і принесу вам. Гарні сигари.
— Імпортні?
— Мабуть. Я на них не розуміюся. Вони з кільцями.
— Кільця ще нічого не означають. Будь-яка погань може мати кільця.
— Він крайсляйтер. Трави він не курить.
— Крайсляйтер?
— Атож. Альфонс Біндінг. Мій найкращий товариш.
— Біндінг ваш товариш?
— Навіть давній шкільний товариш. Я оце від нього прийшов. Він, а також штурмбанфюрер Різе з СС. Ми давні друзі. Я саме йду до Різе.
Двірник подивився на Гребера. Той зрозумів його погляд: чоловік не міг збагнути, чому медичний радник Крузе сидить в концтаборі, коли Біндінг і Різе давні друзі Гребера.
— Просто сталося непорозуміння, — мовив Гребер байдуже. — Скоро все буде в порядку. Дехто ще здивується. Ніколи не варто поспішати, чи не так?
— Так, — переконано підтвердив двірник.
Гребер глянув на свій годинник.
— Мені пора. А про сигари я не забуду.
Він пішов далі. "Це був непоганий початок із хабарем", — промайнуло в нього. Але незабаром його знов пойняла тривога. А може, він припустився помилки? Все це раптом видалося йому хлоп'ячою витівкою. Мабуть, таки не треба було цього робити. Він став і оглянув себе. Та ще й оце прокляте цивільне лахміття! Греберові здалося, що то воно у всьому винне. Він хотів звільнитися від шкури солдата і відчути себе незалежним, а натомість опинився в світі страху і якоїсь непевності.
Гребер почав міркувати, що він іще може зробити. Елізабет до вечора все одно не повернеться. Він проклинав поспішність, з якою зажадав одержати папери. "Захист, — зітхнув він. — Вчора вранці я ще чванився, що одруження стане для неї захистом. Сьогодні ж воно обернулось на небезпеку".
— Як ви смієте кепкувати? — закричав якийсь грубий голос.
Гребер підвів голову. Перед ним стояв невисокий на зріст майор.
— Ви що, не розумієте, який суворий тепер час, ви, нахаба?