— Голландія, — проказала Елізабет. — Можливо, після війни ми зможемо поїхати туди? Питимемо какао, їстимемо білий хліб і всілякі гатунки голландських сирів, а вечорами милуватимемося човнами.
Гребер звів на неї погляд. "Їжа, — подумав він. — У війну уявлення про щастя завжди пов'язується з їжею".
— Чи нас не пустять і туди? — запитала вона.
— Гадаю, що ні. На Голландію ми напали без попередження і зруйнували Роттердам. Я бачив ті руїни. Не вціліло майже жодного будинку. Тридцять тисяч убитих. Боюся, що нас і туди не пустять, Елізабет.
Якусь мить вона мовчала. Потім зненацька схопила свою склянку і пожбурнула на підлогу. Склянка дзенькнула і розбилась.
— Отже, ми більше нікуди не зможемо поїхати! — вигукнула вона. — А ми тут розмріялися! Нікуди! Ми полонені, ув'язнені й прокляті!
Гребер підвівся на ліктях. Очі її блищали, немов сизувате прозоре скло в тремтливому, білуватому світлі з вулиці. Він перехилився через неї й подививсь на підлогу. На ній тьмяно поблискували скалки зі світлими краями.
— Треба увімкнути світло і усе визбирати, — сказав він. — А то покалічимо собі ноги. Почекай, спершу я зачиню вікно.
Він перебрався на другий бік ліжка. Елізабет повернула вимикач і дістала халатик. При світлі вона засоромилась.
— Не дивися на мене, — попрохала вона. — Я не знаю, чому я це зробила. Я не така.
— Ти вже така. І маєш рацію. Тобі тут не місце. Тому не соромся, коли закортить що-небудь кинути й розбити.
— Мені хотілося б знати, де моє місце.
Гребер засміявся.
— Я цього теж не знаю. Можливо, в цирку, або в якомусь старовинному вишуканому палаці, або серед модних меблів, або десь у наметі… Тільки не в цій білій дівочій кімнаті. А я першого вечора подумав, що ти беззахисна й безпомічна!
— Я така і є.
— Ми всі такі. Але якось обходимося без допомоги і захисту.
Він узяв газету, розіслав її на підлозі і другою газетою згорнув на неї скло. При цьому він прочитав заголовки. Знову скорочення ліній фронту. Кровопролитні бої в районі Орла. Він склав газету зі склом і поклав її в кошик для сміття. В кімнаті раптом стало вдвічі тепліше. З вулиці долинав стукіт кайл і скрегіт лопат бригади, що розкопувала руїни. На столі стояли Біндінгові подарунки. "Виявляється, іноді можна думати про багато речей одночасно", — промайнуло в нього.
— Я хочу швидше прибрати зі столу, — сказала Елізабет. — Мені раптом перехотілося все це бачити.
— А куди?
— На кухню. До завтрашнього вечора ми ще встигнемо сховати те, що залишиться.
— До завтрашнього вечора тут залишиться не так уже й багато! Але що ми робитимемо, коли фрау Лізер раптом повернеться раніше?
— Як повернеться, то й повернеться.
Гребер здивовано подивився на Елізабет.
— Я й сама дивуюся з того, що я щодня інша, — промовила вона.
— Не щодня. Щогодини.
— А ти?
— Я теж.
— Це добре?
— Добре. А коли й ні, то все одно байдуже.
— Байдуже — це теж непогано, еге ж?
— Так.
Елізабет вимкнула світло.
— Тепер можна знов відчинити цей склеп, — сказала вона.
Гребер порозчиняв вікна. В кімнату відразу ж залетів вітер. Завіски, затріпотіли.
— Ось і місяць, — мовила Елізабет.
Червонуватий повний місяць повільно виплив із-за розбитого даху навпроти. Місяць здавався якимось страховиськом, що вогненними зубами вгризається у вулицю. Гребер узяв дві склянки і наповнив їх до половини коньяком. Одну з них простягнув Елізабет.
— А тепер вип'ємо ще цього, — запропонував він. — Вино в темряві — це ніщо.
Місяць підіймався вище, ставав усе урочистішим і схожим на золото. Якийсь час вони лежали мовчки. Елізабет повернула голову.
— Ми, власне, щасливі чи не щасливі? — спитала вона.
Гребер замислився.
— Гадаю, і те, й інше. Так воно, мабуть, і має бути. Щасливі нині лише корови. А може, й вони вже ні. Щасливе, певно, тільки каміння.
Елізабет поглянула на Гребера.
— І це теж байдуже, чи не так?
— Ні.
— А є що-небудь не байдуже?
— Є.— Гребер вдивлявся в холодне, золотаве світло, що повільно заповнювало кімнату. — Те, що ми вже не мертв'яки, — сказав вій, — І те, що ми ще не мертв'яки.
XVI
Був недільний ранок. Гребер прийшов на Гакенштрасе. Він помітив, що вигляд руїн якось змінився. Зникла ванна, а також залишки сходів; уздовж стіни у двір, а звідти до решток будинку вела розчищена вузенька стежка. Здавалося, й тут бригада вже почала розбирати руїни.
Гребер просунувся крізь розчищений вхід і попав до напівзасипаного приміщення, яке виявилося колишньою домовою пральнею. Звідси низький і темний коридор вів далі. Гребер запалив сірника і освітив дорогу.
— Ви що тут робите? — раптом крикнув хтось позад нього. — Зараз же забирайтеся геть!
Гребер обернувся. Але в темряві не зміг нічого побачити і рушив назад. У дворі стояв чоловік на милицях. Він був у цивільному, а зверху мав шинель.
— Ви чого тут вештаєтесь? — накинувся він на Гребера.
— Я тут живу. А ви?
— Тут живу, я, і більше ніхто, ясно? Тим паче ви! Що ви тут винюхуєте? Хочете щось поцупити?
— Заспокойся, чоловіче, — сказав Гребер і глянув на милиці та шинель. — Тут жили мої батьки і я також, поки мене не призвали. Тепер ти задоволений?
— Так може кожен сказати!
Гребер узяв інваліда за милиці, обережно відсторонив його і пройшов повз нього.
У дворі він помітив жінку з дитиною. Слідом за нею простував чоловік з кайлом. Жінка вийшла з якогось сарайчика, що стояв за будинком; чоловік з'явився з протилежного боку. Вони обступили Гребера.
— Що сталося, Отто? — запитав чоловік із кайлом в інваліда.
— Я його тут зловив. Вештався, щось винюхував. Каже, що тут жили його батьки.
Чоловік з кайлом недоброзичливо усміхнувся.
— А ще що?
— Більше нічого, — відповів Гребер. — Вистачить і цього.
— Більше нічого ти не вигадаєш, еге ж? — Чоловік зважив у руці кайло і замахнувся ним: — Забирайся геть! Рахую до трьох. А тоді доведеться тебе легенько цюкнути. Раз…
Гребер підскочив до чоловіка збоку і вдарив. Той упав, а Гребер вирвав у нього з рук кайло.
— Ось так буде краще, — сказав він. — А тепер гукайте поліцію, коли ваша ласка! Але ж цього ви не бажаєте, чи не так?
Чоловік, що прийшов з кайлом, повільно підвівся. З носа в нього юшила кров.
— Не раджу замахуватися на мене ще раз, — мовив Гребер. — У війську я добре навчився прийомам рукопашного бою. А тепер скажіть мені, що ви всі тут робите?