— А ти не знаєш, що він сказав?
Елізабет стенула плечима.
— Він більше не вірив у те, що Німеччина виграє війну.
— У це тепер багато хто не вірить.
— І ти?
— І я. А тепер ходімо звідси. А то ця сатана ще застане тебе тут: від неї можна чекати чого завгодно!
Елізабет усміхнулась:
— Не застане. Я замкнула вхідні двері. Вона не може зайти.
Дівчина підійшла до дверей і відсунула засув. "Слава богу, — подумав Гребер. — Коли вже вона великомучениця, то хоч обережна і не дуже мучить себе докорами совісті".
— Тут пахне, як на кладовищі,— сказав він. — Це, мабуть, зіпріло оте прокляте дубове листя. Давай трохи вип'ємо. — Він знову наповнив чарки. — Тепер я розумію, чому ми відчуваємо себе старими. Надто багато ми надивилися всілякого лайна. Лайна, що його розворушили люди, які старші від нас і яким варто було б не забувати про розум.
— А я не почуваю себе старою, — заперечила Елізабет.
Він окинув її поглядом. Справді, вона зовсім не скидалася на стару.
— Ну й радій! — відповів Ернст.
— Я лише почуваю себе ув'язненою, — додала дівчина. — А це гірше, ніж старість.
Гребер сів у крісло в стилі бідермайєр.
— Хтозна, чи не донесла ця баба вже й на тебе, — промовив він. — Може, їй кортить заволодіти всією квартирою. Навіщо тобі чекати? Тікай звідси! Прав у тебе ніяких, ти ж сама це розумієш.
— Так, я це розумію.
Елізабет раптом видалася Греберові впертою і безпорадною.
— Це ніби забобон, — раптом проказала вона поквапно і змучено, так наче вже тисячу разів повторювала це сама собі.— Поки я тут, я вірю в повернення батька. Якщо ж виїду звідси, це означатиме, що я залишила його в біді. Ти це розумієш?
— Тут нема чого розуміти. Це просто робиш. І все. Навіть коли це безглуздо.
— Гаразд.
Елізабет взяла чарку й випила. В передпокої заскреготав ключ.
— Ось і вона, — сказав Гребер. — Вчасно. Очевидно, збори закінчилися рано.
Вони прислухалися до кроків у передпокої. Гребер поглянув на грамофон.
— У тебе є що-небудь, крім маршів? — запитав він.
— Немає. Але марші гучні. Інколи, як починає кричати тиша, доводиться глушити її найголоснішим, що маєш.
Гребер здивовано звів на неї погляд.
— Цікаву розмову ми завели! А в школі нам щодня втовкмачували в голову, що юність буцімто, найромантичніша пора життя.
Елізабет розсміялася. В передпокої щось упало на підлогу. Фрау Лізер вилаялась. Потім грюкнули двері.
— Я не вимкнула світло, — пошепки пояснила Елізабет. — Ходімо краще звідси. Іноді я просто не можу тут витримати. І давай поговоримо про щось інше.
— Куди ми підемо? — спитав Гребер на вулиці.
— Не знаю. Куди-небудь.
— Чи немає тут поблизу якоїсь кав'ярні, пивниці чи бару?
— Я не хочу відразу знов у приміщення. Давай просто трохи походимо.
— Давай.
Вулиці були безлюдні, місто темне й принишкле. Вони пройшли вздовж Марієнштрасе, перетнули Карлсплац, потім попростували через міст у стару частину міста. У них було таке враження, ніби все живе навколо вимерло і вони останні люди. Вони йшли попід будинками, але коли пробували зазирнути у вікна, то замість стільців, столів та інших ознак життя бачили тільки відбите в шибках місячне світло і чорні штори або заслінки з чорного паперу. Здавалося, все місто одягло траур, перетворилося у величезний морг з домовинами-квартирами, у нескінченну похоронну процесію.
— Що тут діється? — запитав Гребер. — Де люди? Сьогодні на вулицях ще пустельніше, ніж учора.
— Очевидно, всі сидять по домівках. Уже кілька днів не було нальотів. Але люди не наважуються вийти на вулиці. Чекають наступного нальоту. Так завжди. Тільки відразу ж після бомбардування люди виходять на вулицю.
— Уже й тут свої звички?
— Авжеж. А хіба там у вас їх немає?
— Є.
Вони йшли вулицею, на якій не залишилося жодного цілого будинку. Кошлаті хмари пливли по небу, і крізь них на землю сіялося мінливе місячне світло. Між руїнами ворушились якісь тіні, схожі на примарних каракатиць. Раптом десь затарабаніли тарілки.
— Слава богу! — мовив Гребер. — Тут люди їдять. Або п'ють каву. Принаймні вони живі.
— Мабуть, п'ють каву. Сьогодні її саме давали по картках. Навіть непогану. Бомбардувальну.
— Бомбардувальну каву?!
— Атож, бомбардувальну або налітну. Так її називають. Це спеціальний пайок, який нам видають після особливо важких бомбардувань. Інколи дають і цукор або шоколад чи й пачку сигарет.
— Як на передовій. Там перед наступом дають горілку і тютюн. Смішно, еге ж? Двісті грамів кави за годину смертельного страху!
— Сто грамів.
Вони йшли далі. Через якийсь час Гребер зупинився.
— Знаєш, Елізабет, ходити вулицями ще сумніше, ніж сидіти вдома. Треба було взяти з собою горілку. Мені потрібно випити. Та й тобі теж. Де тут який-небудь шинок?
— Я не хочу в шинок. Там я себе почуваю, немов у бомбосховищі. На вікнах штори, кругом напівтемрява!
— Тоді ходімо до казарми. У мене там ще одна пляшка. Я зайду й візьму її. Вип'ємо де-небудь на свіжому повітрі.
— Гаразд.
Тишу порушив гуркіт підводи. Ту ж мить вони побачили коня, що мчав галопом. Лякаючись тіней, він кидався з одного боку в другий, очі його були сповнені жахом, широкі ніздрі роздуті. В тьмяному світлі кінь здавався примарою. Візник натягнув віжки. Кінь став дибки. Піна летіла у нього з рота. Гребер і Елізабет звернули вбік, у руїни, щоб пропустити підводу. Дівчині довелось вискочити на уламок стіни, а то кінь збив би її з ніг; нараз Греберові здалося, що вона хоче стрибнути на розгарячілого коня й помчати геть. Але дівчина залишилася непорушно стояти, на тлі високого і тривожного неба.
— У тебе був такий вигляд, немовби ти зібралася скочити на коня і помчати геть, — сказав Гребер.
— Якби ж то можна було! Але куди? Війна скрізь.
— Так. Скрізь. Навіть у країнах вічного миру — в південній частині Тихого океану і в Індії. Від неї нікуди не втечеш.
Вони підійшли до казарми.
— Почекай мене тут, Елізабет. Я зайду по горілку. Це не довго.
Гребер минув двір казарми і грімкими сходами піднявся до сорок восьмої кімнати. Вона аж дрижала від могутнього хропіння половини її пожильців. Над столом жевріла затемнена електрична лампочка. Картярі все ще грали. Ройтер сидів біля них і читав.