— Що тоді? — перепитав Гребер. — Як вони тоді себе почували?
— Були здорові. О, ваші батьки були здорові,— відповіла жінка. — Але ж відтоді минуло чимало часу…
— Так, — сказав Гребер. — Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.
Ціглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.
— Кава зараз буде готова, — порушила мовчанку жінка. — Ви ж вип'єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.
Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався "Цибулька".
— Та-ак, — знову протягнув Ціглер.
— Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? — запитав Гребер.
— Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи того печива, що привіз Ервін? Пригости пана Гребера.
— А як там Ервін?
— Ервін? — Старий здригнувся. — Ервін непогано влаштувався. Непогано.
Господиня принесла каву. Вона поставила на стіл велику бляшанку з голландським написом. Печива у банці було вже мало. "З Голландії", — подумав Гребер. Колись, напочатку, і він привозив дещо з Франції.
Жінка була уважна до нього. Він узяв шматок глазурованого печива. Воно вже зачерствіло. Обоє старих не взяли собі ні крихти. Кави вони також не пили. Ціглер неуважно постукував пальцями по столу.
— Беріть іще, — припрошувала жінка. — В нас більше нічого немає. А печиво смачне.
— Так, дуже смачне. Дякую. Але я нещодавно попоїв.
Гребер зрозумів, що від цих людей він більше нічого не довідається. Мабуть, вони справді нічого не знають. Він підвівся з-за столу.
— Ви б мені не порадили, куди ще можна звернутись?
— Ми нічого не знаємо. Ми взагалі не виходимо на вулицю. Ми нічого не знаємо. Мені шкода, Ернсте, але це так.
— Я вам вірю. Дякую за каву. — Гребер рушив до дверей.
— А де ж ви тепер живете? — запитав раптом Ціглер.
— Пошукаю собі місце. Якщо ніде не знайду, піду в казарму.
— У нас місця немає,— поспішила запевнити фрау Ціглер і подивилась на свого чоловіка. — Військові власті, звичайно, потурбувались про відпускників, квартири яких знищено під час бомбардувань.
— Звичайно, — погодився Гребер.
— Може, нехай він залишить свій ранець у нас, поки щось собі підшукає, ти як гадаєш, стара? — запропонував Ціглер. — Ранець же важкий.
Гребер перехопив погляд жінки.
— Не варто турбуватися. Я до цього вже звик.
Він зачинив за собою двері і спустився сходами вниз. Повітря здалося йому важким. Ціглери чогось бояться. Він не знав, чого саме. Але з 1933 року причин для страху було багато.
Родина Лоозе знайшла пристанище у великому залі філармонії. Приміщення було заставлене похідними ліжками, встелене матрацами. На стінах висіли прапори, войовничі гасла із свастикою та олійний портрет фюрера в широкій золотій рамі — залишки колишніх патріотичних збіговиськ. Зал кишма кишів жінками і дітьми. Поміж ліжками стояли валізи, горщики, примуси, їжа, врятовані меблі.
Фрау Лоозе байдуже сиділа на ліжку, що стояло посеред залу. Це була огрядна жінка зі скуйовдженим сивим волоссям.
— Твої батьки? — Вона дивилася на Гребера тьмяним поглядом, намагаючись щось пригадати. — Загинули, Ернсте, — пробурмотіла нарешті.
— Що?
— Загинули, — повторила вона. — А що ж іще?
Хлопчак в уніформі з розгону вдарився об коліно Гребера. Той відштовхнув його вбік.
— Звідки вам це відомо? — прошепотів Гребер і проковтнув клубок, що підкотився йому до горла. — Ви самі бачили? Де?
Фрау Лоозе втомлено похитала головою.
— Цього ніхто не міг бачити, Ернсте, — пробурмотіла вона. — Це був суцільний вогонь, крики, а тоді…
Голос її обернувся на якесь нерозбірливе мурмотіння, а потім воно затихло. Жінка мовчала і непорушно, невидющим поглядом дивилася перед себе, впершись руками в коліна, немовби сиділа в цьому залі сама-самісінька. Гребер втупив у неї очі.
— Фрау Лоозе, — промовив нарешті він повільно, затинаючись, — пригадайте, будь ласка! Коли ви бачили моїх батьків? Звідки вам відомо, що вони загинули?
Жінка звела на нього затуманені очі.
— Лена теж загинула, — пробурмотіла вона. — І Август. Ти ж їх знав…
Гребер невиразно пригадав двох дітей, які завжди жували на вулиці медяники.
— Фрау Лоозе, — промовив він і зловив себе на думці, що йому хочеться підняти її і добряче струсонути, — прошу вас, скажіть, звідки ви знаєте, що мої батьки загинули. Спробуйте пригадати! Ви самі їх бачили?
Але вона вже не слухала його.
— Лена… — шепотіла вона. — її я теж не бачила. Вони мене не пустили до неї, Ерйсте. Її не змогли зібрати докупи. А вона ж була така маленька. Навіщо тільки вони це роблять? Ти повинен це знати, адже ти солдат!
Гребер у відчаї озирнувся довкола. Якийсь чоловік пробирався поміж ліжками до них. Це був Лоозе. Він дуже схуд і постарів. Обережно поклав він руку дружині на плече, а та знову поринула у своє невтішне горе. Лоозе зробив Греберові знак.
— Вона ще не може цього збагнути, Ернсте, — промовив він.
Жінка поворухнулася, відчувши його руку. Повільно підвела очі.
— А ти можеш збагнути?
— Лена…
— А коли ти можеш це збагнути, — почала раптом вона, карбуючи кожне слово, немовби відповідала шкільний урок, — тоді ти не кращий від тих, хто все це затіяв.
Лоозе перелякано поглянув на сусідні ліжка. Але ніхто нічого не чув. Хлопчак в уніформі грався з двома малюками в схованки і з криком гасав поміж валізами.
— Не набагато кращий, — повторила жінка і похнюпила голову, знову перетворившись у клубок якогось тваринного смутку.
Лоозе кивнув Греберу. Вони відійшли вбік.
— Що сталося з моїми батьками? — запитав Гребер. — Ваша дружина каже, нібито вони загинули.
Лоозе похитав головою.
— Вона нічого не знає, Ернсте. Вона думає, що загинули всі, раз загинули наші діти. Ти ж помітив, що вона не сповна розуму. — Він проковтнув клубок. Кадик на його тонкій шиї піднявся і опустився. — Вона таке плеще язиком… Через неї на нас уже був донос. Хтось із цих людей постарався.
Греберу здалося, що в цьому брудному, сірому світлі Лоозе нараз поменшав і кудись наче відлетів. Але за мить він знову уже стояв поруч, такий самий, як завжди. Довкола нічого не змінилось.
— Отже, вони не загинули? — спитав Гребер.