— Це неможливо! Це огидна провокація!
— Як гладко проходить через твої вуста це слово, Філіппо Ейльхарт – спокійно промовила Тісая де Вріес. – Але не обманюйся, твої крики не перервуть трансу. Кажи далі, дитинко.
— Імператор Емгир вар Емрейс віддав наказ, щоб відповісти ударом на удар. Сьогодні вдосвіта нільфгаардські війська увійшли до Лірії та Аердіну.
— Отак ось – усміхнулась Тіссаая – наші королі показали, які то з них розумні, просвічені і люблячі мир правителі. А деякі з чародіїв довели, чій справі вони насправді служать. Тих, що могли б запобігти загарбницькій війні, заздалегідь закуто у кайдани з двимериту і їм висунуто облудні звинувачення…
— Це все брехня!
— До сраки вас всіх! – раптом закричала Сабріна Ґлевіссіг. – Філіппо! Що це все значить? Що має значити той бій у Доль Ангрі? Чи ми не домовлялись, щоб не починати завчасно? Чому той чортів Демавенд не стримався? Чому та курва Мева…
— Замовч, Сабріно!
— Але ж ні, хай говорить – Тіссая підняла голова. – Нехай скаже про сконцентровану на кордоні армії Хенсельта з Каедвену. Хай скаже про війська Фольтеста з Темерії, які вже мають спускати на воду човни, які до цього часу ховали у заростях над Яругою. Нехай скаже про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти думала, Філіппо, що ми є сліпими і глухими?
— Це є одна велика бісова провокація! Король Візімір…
— Король Візімір – обірвав безпам'ятним голосом сіроволосий медіум – був вчора вночі убитий. Стилетом змовника. Реданія вже не має короля.
— Реданія вже віддавна не має короля – Тіссая де Вріес підвелася. – У Реданії панувала ясновельможна Філіппа Ейльхар, гідна наступниця Раффарда Білого. Готова пожертвувати заради абсолютної влади десятками тисяч життів.
— Не слухайте її! – закричала Філіппа. – Не слухайте того медіума. Це знаряддя, безтямне знаряддя… Кому ти служиш, Єнніфер? Хто тобі наказав привести сюди цю потвору?
— Я – промовила Тіссая де Вріес.
*******
— Що було далі? Що сталось з дівчиною? З Єнніфер?
— Не знаю – Кейра закрила очі. – Тіссая раптом зняла блокаду. Одним закляттям. Я нічого подібного у житті не бачила… Вона ошелешила, заблокувала нас, а потім звільнила Вільгефортца та інших… А Франческа відкрила входи до підземель і у Ґарстанзі раптом зароїлось від Scoia'tael. Керував ними дивак у латах і крилатому, нільфгаардському шоломі. Їм допомагав тип з відміткою на обличчі. Він умів кидати закляття. І закриватись від магії…
— Ріенс.
Може, я не знаю. Було гаряче… Стеля завалилась… Закляття і стріли… Різанина… Серед них убитий Феркарт, серед серед нас убитий Дрітгельм, убитий Радкліфф, убиті Мараурд, Рейєн і Бьянка д'Есте… Контужена Трісс Мерігольд, поранена Сабріна… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалась захистити нас, намагалась стримати Фільгефортца і Терранову… Вільгефортц висміяв її і познущався. Тоді вона втратила голову і втекла. Ох, Тіссає… Скільки трупів…
— Що з дівчиною і Єнніфер?
— Не знаю – чародійка зайшлася кашлем, сплюнула кров'ю. Дихала дуже швидко і з виразним зусиллям. – Після якогось з вибухів на якийсь час я втратила свідомість. Той з шрамом на обличчі і його ельфи схопили мене. Терранова спершу мене скопав, а потім викинув у вікно.
— Це не тільки нога, Кейро. Ти маєш зламані ребра.
— Не залишай мене.
— Мушу. Я повернусь по тебе.
— Авжеж.
*******
Спершу був тільки миготливий хаос, пульсування тіней, нуртування мороку і світла, хор белькотливих, долинаючих з провалля голосів. Раптом голоси набрали сили, довкола лунак вереск і гуркіт. Ясність серед мороку перетворилась на вогонь, що пожирав килими й гобелени, снопами іскор, які здавалось пирскали зі стін, з балюстради і з колон, які підтримували склепіння.
Цирі похлинулась димом і зрозуміла, що це вже не сон.
Спробувала підвестись, спираючись на руки. Потрапила долонею у вологе, подивилась вниз. Вона стояла на колінах у калюжі крові.
Поруч лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла це одразу.
— Встань.
Єнніфер стала поруч. У долоні мала стилет.
— Пані Єнніфер… Де ми? Я нічого не пам'ятаю…
Чародійка швидко вхопила її за руку.
— Я з тобою, Цирі.
— Де ми? Чому все горить? Хто цей… Цей тут?
— Я казала тобі, роки тому, що Хаос витягує руку по тебе. Пам'ятаєш? Ні, напевне не пам'ятаєш. Той ельф простягав по тебе руку. Я мусила убити його ножем, бо його наймачі тільки чекають, щоб якась з нас виявила себе, вживаючи магію. І дочекаються, але ще не тепер… Ти вже цілком очуняла?
— Ці чародії… — прошепотіла Цирі. – Ті у великій залі… Що я їм сказала? І Чому я це сказала? Я зовсім не хотіла… Але я мусила сказати? Чому? Чому, пані Єнніфер?
— Тихо, бридунко. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.
Знизу розлягся гук і пронизливий крик.
— Ходи. Швидко. Ми не маємо часу.
Побігли коридором. Дим був щораз густішим, душив, давив, осліплював. Мури тремтіли від вибухів.
— Цирі – Єнніфер затрималась на повороті коридору, сильно стисла долоню дівчинки. – Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитись. Ти бачиш ті сходи? Спустимся ними...
— Ні! Не залишай мене саму!
— Я мушу. Повторюю, спустишся тими сходами. На самий низ. Там будуть двері, за ними довгий коридор. У кінці коридора є стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведиш його і осідлаєш. Це навчений кінь, його використовують гінці, що їдуть до Локсії. Він знає дорогу, слід тільки його підганяти. Коли ти будеш у Локсії, відшукаєш Маргариту і віддашся під її захист. Не полишай її навіть на крок…
— Пані Єнніфер! Ні! Я не хочу бути сама!
— Цирі – тихо промовила чародійка. – Я вже колись казала тобі, що все, що я роблю, роблю для твого добра. Довіряй мені. Прошу тебе, довіряй мені. Біжи.
Цирі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Єнніфер. Чародійка стояла біля колони, вперши у неї голову.
— Я люлю тебе, донечко – промовила невиразно. – Біжи.
*******
Її оточили на середині сходів. Знизу двоє ельфів з більчачими хвостами на шапках, зверху – чоловік у чорному одязі. Цирі без роздумів перескочила через балюстраду і втекла у бічний коридор. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і втекла б без зусиль, як би не те, що коридор закінчився віконним отвором.