Маємо цитати — втрачених мов, письмен, діалектів, спалених рукописів, уривки віршів — фрагменти втраченої цілості, тільки не ми жонглюємо цими фрагментами. Маємо засилля міфології. Бо в цій частині світу міфологія компенсує історію, родинні перекази тут важливіші й достовірніші від підручників. Зрештою, історія тут сама є не більше, ніж різновидом міфології.
Нарешті, я розумію своє "пост-модерне" і як провінційне, маргінальне — в тому сенсі, в якому Центральна Європа ніколи не могла і не хотіла бути центром (що не заважало їй постійно запліднювати центри своєю живою спермою, перевертати системи цінностей, формувати потоки свідомості, але я зараз навіть не про цих блаженних вискочок, не про ворголів та шагалів), адже "Центральна Європа — це особливий стан душі, особливий спосіб ставлення до світу", каже мій приятель Кшиштоф Чижевський. А я наважуся додати: це така провінція, де кожен знає, що він насправді перебуває в самому центрі, бо центр є ніде і всюди водночас, а тому з вершин і низин власної робітні може цілком спокійно дивитися на все інше включно з Нью-Йорком чи якоюсь Москвою. Ось вона — відсутність будь-яких осей, ось людський хаотизм буття, суцільні "вузли сполучень" вертикального з горизонтальним і навпаки. І це мені подобається найбільше.
4
Власне кажучи, мені глибоко все одно, як це називають. Постмодернізм? Хай буде так. Ідеться насправді про інше.
Існує поклик життя, існує поклик смерті, і я реагую на них, як можу. Мене тягне то в один бік, то в другий, зі мною щось відбувається, я спостерігаю за змінами в собі самому, але я, на щастя, не можу керувати ними. Більше того — я не можу собі з ними порадити. Мені залишається писати. Мені залишається сподіватися, що у своєму писанні я адекватний своїм реакціям — на більше не претендую. Мені за остаточним підсумком не так важливо, як називають, кваліфікують, класифікують те, що в мене виходить... навіть, якщо в мене не виходить нічого.
Але я ніколи не погоджуся з тим, що в цьому світі вже все відбулося.
Мабуть, саме ця ознака дозволяє мені вважати, що постмодернізм (добре, назвімо це "постмодернізмом"!) — це там, де кожен із нас опинився сьогодні, це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися, територія "поміж" і "всередині", нікому-не-належний міжцивілізаційний, але й понадцивілізаційний простір, центральна діра в Європі, тектонічний зсув, пропадня, втрачений коментар до Галичини, зрештою, це сама Галичина, ущелина між тисячоліттями, це сміття всіх наших середмість, наша пам'ять, наша надія, наша самотність — ти залишаєшся наодинці з плутаними уривками, рядками, словами, з алкоголем, з гарячкою, зі сленгом і суржиком, з усіма мовами світу, з однією-єдиною мовою, тебе мордує любов, ненависть, жаль, секс, ти підлягаєш усім на світі людським хворобам і снам, думкам про смерть, про час і хаос, тобі щонайменше дві тисячі років, і ти все ще не написав бодай однієї пристойної книги.
Тобі кажуть "це — постмодернізм", ти киваєш у відповідь і знову поринаєш в очікування — тобі не пощастило, це дуже вразлива територія, це сама дійсність, але вона твоя.
__________________
1. Написано для конференції "Пост-модерн чи post mortem?" (Львів, січень 1999).