Гед довго думав над цими словами, і вони міцно засіли в його голові. Однак важливість отих занять не применшувала цілорічної рутини у Вежі. Наприкінці року Куремкармерук сказав Гедові:
— Ти непогано почав.
І жодного слова більше. Чародії кажуть лише правду, тож правдою було і те, що всі знання в царині імен, які важкою працею здобув Гед упродовж року, були лише початком того життєвого шляху, на який він ступив. Йому дозволили залишити Одиноку Вежу раніше, ніж іншим, бо він досяг успіхів у вивченні Істинної Мови значно швидше, але це була єдина нагорода за його старанність.
На початку зими Гед безлюдними стежками вирушив одинцем на південь острова. Коли на землю сходила ніч і пускався дощ, він не промовляв жодних заклять, аби його припинити, адже погодою на острові Роук розпоряджався Майстер-Вітровод, і на нього слід було зважати. Хлопець знайшов притулок під розлогим деревом і ліг, загорнувшись у дощовик. Він згадав свого старого учителя Оґіона, котрий, можливо, ще не повернувся із чергової мандрівки горами Ґонту, і котрий також, можливо, ночує десь під голими деревами та дощем, що стіною обступив його. Ці думки, як і будь-які спогади про Оґіона, завжди привносили у його душу спокій, тому Гед крізь напівдрімоту посміхнувся. Умиротворений, він заснув у сповненій шепотінням дощу холодній пітьмі. На світанку дощ припинився, і Гед, прокинувшись, побачив, що між складочками його плаща примостилося, згорнувшись клубочком, невеличке звірятко. Хлопець здивувався, побачивши його, бо то була дуже рідкісна тварина — отек.
Ці звірята зустрічаються тільки на чотирьох південних островах Архіпелагу — на Роуку, Енсмері, Поді та Ваторті. Вони маленькі та лискучі, з широкою мордочкою, темно-коричневим чи смугастим хутром і великими яскравими очима. В отеків гострі зуби і дика вдача, тож приручити їх майже неможливо. Отеки не мають звички кричати чи перегукуватися, інколи здається, що вони взагалі безголосі. Гед погладив звірятко, воно прокинулося та позіхнуло, показавши маленького брунатного язичка і біленькі зубки, і навіть не злякалося.
— Отек, — промовив хлопець, а тоді, згадавши істинне ім'я отека Прамовою, сказав: — Хойґу! Ти хочеш піти зі мною?
Отек вмостився на хлопцевій долоні і заходився вилизувати своє хутро.
Гед прилаштував його собі на плече, між зборками каптура, і вони пішли далі. Упродовж дня отек кілька разів зістрибував з плеча і втікав до лісу, однак щоразу повертався до Геда, і врешті приніс упольовану мишу. Геда це розважило, він усміхнувся і сказав звіряті з'їсти мишу самому. Треба було поспішати, вночі розпочиналося свято Сонцестояння. І ось крізь вологі сутінки, минувши Роукський пагорб, він побачив чарівні вогники, що вигравали на даху Обителі Мудреців. Коли Гед увійшов у освітлену яскравими вогнями залу школи, його привітали Майстри і друзі.
Гедові здалося, що він повернувся з далеких мандрів додому, адже, якщо подумати, рідної домівки він не мав. Хлопець був щасливий зустріти знайомі радісні обличчя, а найбільше він зрадів Ветчу, котрий, широко усміхаючись, поспішив назустріч. Годі описати, як він цілий рік сумував за другом. Цієї осені Ветча посвятили в чаклуни і він більше не вважався учнем школи, та це не завадило їм відразу ж заговорити. Гедові здалося, що в першу годину їхньої зустрічі він сказав більше слів, ніж в Одинокій Вежі за цілий рік.
Коли вони всілися за довгий стіл, встановлений з нагоди свята у залі Великого коминка, отек примостився у Геда на плечі, у зборках плаща. Ветчу сподобалося звірятко і він навіть захотів погладити маленьку істоту, але отек вишкірив свої гострющі зуби. Хлопець засміявся.
— Знаєш, Яструбе, кажуть, що з тим, кого люблять дикі звірі, людськими голосами говоритимуть Одвічні Сили.
— Подейкують, що на Ґонті чаклуни часто приручають тварин, схожих на себе, — сказав Бурштин, котрий сидів побіля Ветча. — Наш володар Немерле має прирученого крука, а з пісень відомо, що Рудий Маг Аркський водив на золотому ланцюгу дикого вепра. Та щось мені ні разу не доводилося чути про чародія, котрий би носив щура у своєму каптурі!
Усі засміялися з дотепу, і Гед сміявся разом з усіма. То була весела ніч, і радість переповнювала його груди, і йому було приємно святкувати у компанії товаришів. І все ж таки жарт Бурштина, як і завжди, зачепив його гордість.
Того вечора в Обителі гостював володар острова Оу, котрий також був знаменитим чарівником. Колись він учився в Архімага, а тепер інколи навідувався на Роук на свято Зими, чи на Довгий Танець улітку. Поряд з ним сиділа дружина, юна, струнка, вродлива, наче намальована жінка. Її чорні коси вінчала діадема з опалів. Нечасто траплялося, щоби жінці було дозволено сидіти у цій залі, і дехто із Майстрів осудливо позирав на неї. Однак молодь не зводила з красуні очей.
— Заради такої кралі, — зізнався Ветч, — я б які завгодно чари навів...— Він посміхнувся і зітхнув.
— Вона лише жінка, — відповів Гед.
— Принцеса Ельфаран теж була тільки жінкою, — заперечив Ветч, — а через неї загинув великий Маг Хавнорський, весь Енлад став пусткою, а острів Солея зник у морській безодні.
— Старі казочки, — промовив Гед, однак і собі почав поглядати на володарку Оу, намагаючись зрозуміти, чи насправді буває така фатальна краса, як розповідають давні легенди.
Майстер-Менестрель заспівав баладу "Подвиг юного короля", і незабаром увесь зал дружно підхопив зимовий хорал.
Перед самим закінченням гостини настала невелика пауза. Бурштин підвівся і підійшов до каміна, де сиділи Майстри та гості, і щось сказав володарці Оу. Жінка всміхнулася, і на її чорному, як вороняче крило, волоссі зблиснули опали. Бурштин був уже цілком дорослим чоловіком — високий, вродливий, у плащі, застібнутому під шиєю на срібну пряжку. Цього року юнак став чаклуном, і пряжка засвідчувала це. Зі згоди Майстрів Бурштин створив для жінки диво: з кам'яної підлоги виросло біле дерево. Його гілля простягнулося до стелі, і всі гілки, до найменшої галузки, наче крихітними сонцями, вкрилися сяйливими золотими яблуками — це було саме Дерево Життя. Несподівано з-поміж листя випурхнула біла пташка з хвостом, наче снігова віхола, а золоті яблука, розтанувши, перетворилися у насінини, схожі на кришталеві краплини. З тихим дзвоном, схожим на стук дощу у шибки, вони падали вниз, і світлицю відразу сповнили солодкі пахощі, а дерево гойднулося, на ньому розпустилися листочки рожевого вогню і розквітли білі, схожі на зірки, квіти. Відтак ілюзія зникла. Володарка Оу від захоплення скрикнула, і на знак поваги схилила перед юним чародієм голову.