Чарівник Смарагдового міста

Страница 32 из 34

Александр Волков

— У цьому лісі, напевне, є дикі звірі, — сказала Еллі.

— Дивно було б, щоб таке чудове місце не було заселене, — відповів Лев.

І, ніби на підтвердження цих слів, із гущавини лісу долинуло глухе ревіння багатьох звірів. Еллі налякалася, та Лев заспокоїв її.

— Під моєю охороною ти у безпеці. Хіба ти забула, що Гудвін дав мені сміливість?

Уторована стежка ввела їх на велику галяву, де зібралися тисячі звірів. Там були ведмеді тигри, вовки, лисиці й чимало інших звірів. Усі з цікавістю розглядали Лева; по всій галяві вже рознеслося про його прибуття.

Шум і ревіння вщухли. Великий тигр виступив наперед і низько вклонився Левові:

— Вітаємо тебе, царю звірів! Ти прибув вчасно, щоб знешкодити нашого ворога і принести мир звірам цього лісу.

— Хто ваш ворог? — спитав Лев.

— У нашому лісі з'явилося страшне звірисько. Схожий на павука, але удесятеро більший за буйвола. Коли він суне лісом, то від нього залишається широкий слід від повалених дерев. Хто б до нього не потрапив, він хапає передніми лапами підносить до рота і висмоктує кров. Ми зібралися порадитися, як нам його позбутися.

— А леви у вашому лісі є? — спитав він.

— На наше нещастя, жодного.

— Коли я знищу вашого ворога, чи визнаєте мене своїм царем і чи будете мені підкорятись?

— О, з задоволенням! З великим задоволенням! — дружно заревіло звіряче збіговище.

— Я йду на бій! — відважно заявив Лев. — Охороняйте моїх друзів, доки не повернуся. Де те чудисько?

— Он там, — показав Тигр. — Іди стежкою, доки дістанешся великих дубів. Там павук перетравлює спійманого вранці бика.

Лев дійшов до лігвища Павука, оточеного поваленими деревами. Павук був значно бридкішим за дванадцятиногого звіра, виготовленого Гудвіном, і Лев розглядав ворога з огидою. До величезного тулуба Павука кріпилися могутні лапи зі страшними пазурами. На вигляд звір був досить могутнім, однак голова його була посаджена на досить тонку шию.

"Ось найслабше місце потвори", — подумав Лев. Він вирішив кинутися на сплячого Павука негайно.

Приловчившись, Лев зробив довгий стрибок і упав прямо на спину звіра. Перш ніж Павук прокинувся, Лев ударом пазуристої лапи перервав його тонку шию і миттю відстрибнув. Голова Павука покотилася геть, а тулуб задряпав пазурами землю і невдовзі затих.

Лев пішов назад. Прийшовши на галяву, де звірі з нетерпінням чекали на його повернення, він гордо заявив:

— Віднині можете спати спокійно: страшне чудовисько знищене!

Звірі захоплено заревіли й урочисто присягнули йому на вірність. Тоді Лев сказав:

— Я повернуся, ось тільки відправлю Еллі до Канзасу, і буду правити вами мудро і милостиво.

СТЕЛЛА, ВІЧНО ЮНА ЧАРІВНИЦЯ РОЖЕВОЇ КРАЇНИ

ешту дороги через ліс пройшли без пригод. Коли мандрівники вийшли з лісу, перед ними постала висока кругла скеля. Її неможливо було обійти — обабіч дороги були глибокі провалля.

— Важкенько дертися на оцю гору! — сказав Страшило. — Але гора — це ж не рівнина, і коли вона стоїть перед нами, то, виходить, через неї треба перейти!

І він поліз нагору, щільно притискаючись до скелі й чіпляючись за кожен її виступ. Решта подорожніх рушила за Страшилом. Вони вже піднялись досить високо, як зненацька грубий голос гримнув із-за скелі:

— Назад!

— Хто там? — запитав Страшило.

З-за скелі висунулась чиясь дивовижна голова.

— Це наша гора, і нікому не дозволено на неї-ступати.

— Але ж нам треба її перейти, — ввічливо заперечив Страшило. — Ми йдемо в країну Стелли, а іншої дороги тут немає.

— Ми, Маррани, нікого не пропускаємо через свої володіння!

На скелю з реготом вискочив маленький кремезний чоловічок з великою головою на короткій шиї. Його товсті руки були стиснуті в здоровенні кулаки, якими він погрожував подорожнім. Чоловічок не здавався грізним, і Страшило сміливо поліз далі.

Але тут сталося дивовижне. Чудернацький чоловічок, пружно відштовхнувшись од землі, підстрибнув у повітря, немов гумовий м'яч, і з розгону вдарив Страшила у груди головою та дужими кулаками. Страшило сторчака полетів до підніжжя гори, а чоловічок, хвацько ставши на ноги, зареготав і крикнув:

— Ой-ля-ля! Отак діють у нас, Марранів. — І ніби за сигналом із-за скель і пагорбів повискакували сотні Стрибунів: так називали їх сусідні народи.

— Ой-ля-ля! Ой-ля-ля! Спробуйте пройти! — загув різноголосий хор.

Розлютований Лев кинувся в атаку, грізно рвучи і хльоскаючи себе хвостом по боках. Але кілька Стрибунів, підбігши, сильно тицьнули його в груди своїми плескуватими головами й міцними кулаками, що Лев теж покотився вниз, перевертаючись і нявкаючи від болю, мов звичайнісінький кіт. Він устав присоромлений і, шкутильгаючи, відійшов од підніжжя гори.

Залізний Дроворуб змахнув сокирою, спробував гнучкість своїх суглобів і рішуче поліз вгору.

— Вернися, вернися! — загукала Еллі й, плачучи, схопила його за руку. — Ти розіб'єшся об скелі! Як ми тоді складемо тебе у цій дикій країні?

Сльози Еллі примусили Дроворуба повернутись.

— Покличмо Летючих Мавп, — запропонував Страшило. — Без них тут не обійтись, пікапу, трикапу!

Еллі зітхнула:

— Може, Стелла зустріне нас непривітно, тоді ми станемо зовсім беззахисні…

І тут раптом заговорив Тотошко:

— Соромно зізнаватися розумному псові, але правду не сховаєш: ми з тобою, Еллі, великі дурні.

— Чому? — здивувалась Еллі.

— А тому! Коли нас із тобою ніс вожак Летючих Мавп, він розповів нам історію Золотої Шапки… Адже Шапку можна передавати!

— То й що? — все ще не розуміла Еллі.

— Коли витратиш останній чар Золотої Шапки, передай її Страшилові, і в нього знову буде в запасі три чари.

— Ура! Ура! — закричали всі. — Тотошенько! Ти наш рятівник!

— Шкода, звичайно, — скромно мовив песик, — що ця геніальна ідея не спала мені на думку раніше. Ми б тоді не постраждали від повені.

— Нічого не вдієш, — сказала Еллі. — Що минуло, те не повернеш…

— Дозвольте, дозвольте, — втрутився Страшило. — Це що ж виходить… Три, та три, та три… — Він довго рахував на пальцях. — Отже, я, та Дроворуб, та Лев, ми зможемо наказувати Летючим Мавпам цілих дев'ять разів!

— А про мене ти забув? — ображено запитав Тотошко. — Адже я також можу бути володарем Золотої Шапки!