Еллі сподівалася, що Стелла поверне її до Канзасу; Тотошко вголос мріяв про те, як він розправиться з хвальком Гектором; Страшило й Дроворуб раділи, що допомагають Еллі; Лев втішався усвідомленням своєї сміливості і з нетерпінням чекав зустрічі зі звірами, аби довести, що він — їхній цар.
Відійшовши на далеку відстань, подорожні востаннє озирнулися на башти Смарагдового міста.
— А Гудвін був не таким уже й поганим чарівником, — сказав Залізний Дроворуб.
— Ще б пак! — погодився Страшило. — Зумів же він дати мені мозок! Та ще й який гострий мозок!
— Якби він випив трохи сміливості, яку приготував для мене, то став би людиною хоч куди! — сказав Лев.
Еллі мовчала. Гудвін не виконав своєї обіцянки перенести її до Канзасу, але дівчинка не звинувачувала його. Він зробив усе, що зміг, і не його провина, що задум не вдалося здійснити. Адже Гудвін сам визнав, що він не був чарівником.
ПОВІНЬ
ілька днів мандрівники прямували на південь. Усе рідше й рідше траплялися ферми і нарешті зовсім зникли. Навкруги до самого обрію пролягав степ. Навіть дичини було мало у цих пустельних місцях, і Левові доводилося ночами довгенько полювати на здобич. Тотошко не міг у таких тривалих прогулянках супроводжувати Лева, але той, повертаючись, завжди приносив приятелю шматок м'яса в зубах.
Подорожніх труднощі не бентежили. Вони йшли тільки вперед та вперед.
Одного разу опівдні їх зупинила широка річка з низенькими берегами та вербами, єдина велика річка у Чарівній країні. Та сама річка, де колись скоїлося лихо зі Страшилом, проте наші герої цього не знали. Вони спантеличено перезирнулися.
— Майструватимемо пліт? — спитав Залізний Дроворуб.
Страшило кисло скривився: він не забув пригоди з жердиною по дорозі до Смарагдового міста.
— Краще б нас перенесли Летючі Мавпи, — пробурчав він. — Якщо я знову захрясну посеред річки, то рятувати мене нікому: тут чорногузів немає.
Та Еллі не погодилась. Вона не бажала втрачати останній чар Золотої Шапки: адже невідомо, які ще труднощі ждуть попереду і як їх зустріне Стелла.
Залізний Дроворуб зробив до вечора пліт, і компанія почала переправлятися через річку. Страшило орудував жердиною обережно, тримаючись якнайдалі від краю. Зате Залізний Дроворуб працював щосили. Річка виявилася мілководною й тихою; подорожні подолали її благополучно і вийшли на плаский похмурий берег.
— Яке нудне місце! — заявив Лев, зморщивши носа.
— Та й переночувати ніде, — мовила Еллі. — Ходімо вперед.
Подорожні не зробили й тисячі кроків, як шлях їм знову перетнула річка. Виявилось, що вони на острові.
— Кепські справи! — сказав Страшило. — Дуже кепські! Доведеться викликати Летючих Мавп, пікапу, трикапу!
Та Еллі, розраховуючи вранці обпливти острів на плоту, вирішила переночувати тут, бо вже було пізно. Назбирали сухої трави й зробили для неї пристойну постіль. Повечерявши, Еллі вклалася спати під надійною охороною друзів. Лев і Тотошко мусили обійтися без вечері, та вони змирилися з цим і поснули.
Страшило і Залізний Дроворуб стояли біля сплячих і дивилися на берег річки. Хоча один мав тепер мозок, а другий серце, все ж таки вони ніколи не стомлювалися і не спали.
Спочатку все було спокійно. Але потім обрій освітила заграва, за нею друга, третя… Залізний Дроворуб стурбовано похитав головою. В країні Гудвіна грози траплялися рідко, але досягали неймовірної сили. Грому ще не було чути. Східний край неба швидко темнів: там нагромаджувалися пасма хмар, усе частіше освітлювані блискавицями. Страшило здивовано дивився на небо.
— Що там таке? — бурмотів він. — Часом це не Гудвін там, угорі, запалює сірники?
Страшило за своє коротке життя ще не бачив грози.
— Буде злива! — сказав Залізний Дроворуб.
— Злива! А що це таке? — стривожено допитувався Страшило.
— Вода, що падає з неба. Дощ шкідливий для нас обох: з тебе змиє фарбу, а я заіржавію.
— Ой-йой-йой! — забідкався Страшило. — Давай розбудимо Еллі.
— Зачекаймо трохи, — мовив Залізний Дроворуб. — Мені не хочеться її турбувати: вона так сьогодні стомилася. А гроза, можливо, піде стороною.
Та гроза наближалася. Незабаром хмари заступили півнеба, замигтіли блискавиці, і все чутнішими ставали перекати грому.
— Що там так шумить? — злякано питав Страшило.
Та Залізному Дроворубові ніколи було пояснювати.
— Кепські справи! — кинув він і розбудив Еллі.
— Що таке? Що трапилося? — запитала дівчинка.
— Наближається жахлива гроза! — закричав Залізний Дроворуб.
Лев теж прокинувся. Він ураз відчув небезпеку.
— Негайно викликай Летючих Мавп, інакше нам кінець! — заревів він на все горло.
Налякана Еллі, нетвердо тримаючись на ногах, почала промовляти чарівні слова:
— Бамбара, чуфара…
— У-ар-ра!.. — шалено вереснув вихор і зірвав Золоту Шапку з голови Еллі.
Шапка злетіла, білою зірочкою зблиснула у мороці і щезла.
Еллі заридала, та удар грому над головами подорожніх заглушив її ридання.
— Не плач, Еллі! — заревів їй на вухо Лев. — Пам'ятай, що я тепер найхоробріший з усіх звірів на світі!
— Пам'ятай, що в голові у мене чудовий мозок, повний надзвичайних ідей! — прокричав Страшило.
— Пам'ятай про моє серце, яке не потерпить, якщо хто образить тебе. Троє друзів оточили Еллі, мужньо готуючись зустріти натиск буревію.
І буря вдарила! Налетів вітер. Скісний дощ боляче стьобав великими краплями Лева та Еллі. Лев затулив спиною вітер, розчепіривши лапи і весь вигнувшись. Під ним утворився затишний курінь, куди заховалася Еллі з Тотошком від зливи.
Залізний Дроворуб схопився був за маслянку, але потім махнув рукою: від такої зливи йому можна було врятуватись лише у діжці з маслом.
Страшило, змоклий як хлющ й одразу обважнілий, мав жалюгідний вигляд. Своїми пухкими, неслухняними руками він захищав від дощу фарбу на обличчі.
— Ось що таке дощ! — бурчав Страшило. — Коли порядні люди хочуть купатися, вони лізуть у воду, їм немає потреби щоб хтось невидимий поливав їх зверху. Тільки-но повернуся до Смарагдового міста, видам закон про заборону дощів!..
Гроза не вщухала до ранку. На світанку з першим же промінням сонця друзі з жахом побачили, як бурхливі хвилі Великої річки заливають острів.