Чарівник Смарагдового міста

Страница 15 из 34

Александр Волков

Страшило розповів Левові, як миші вивозили його з макового поля. Лев похитав головою.

— Ну й дивина! Я завжди вважав себе великим і дужим. І ось ці нікчемні, порівняно зі мною, квіточки мало не вбили мене, а жалюгідні маленькі створіння, миші, котрих я завжди зневажав, урятували мене. А все тому, що їх багато, вони діють дружно й стають дужчими за мене, Лева, царя звірів! Що ж ми робитимемо, друзі мої?

— Прямуватимемо далі, — відказала Еллі. — Три заповітних бажання мають бути виконані, і це відкриє мені шлях на батьківщину!

НА КОГО СХОЖИЙ ГУДВІН?

ільки-но Лев прийшов до тями, вся компанія весело рушила далі. М'якенькою зеленою травою вони вийшли на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, і дуже зраділи йому, неначе зустріли давнього друга.

Незабаром обабіч дороги з'явились красиві паркани, за ними стояли фермерські будиночки, а на полях працювали чоловіки і жінки. Паркани й будинки було красиво пофарбовано у яскраво-зелений колір,? поди теж були у зеленому одязі.

— Це означає, що почалася Смарагдова країна, — мовив Залізний Дроворуб.

— Чому? — запитав Страшило.

— Хіба не знаєш, що смарагд — зелений?

— Я нічого не знаю, — гордо заперечив Страшило. — Ось коли матиму мозок, тоді я все знатиму!

Жителі Смарагдової країни зростом були не вищі за Жуванів. На головах у них були такі самі гостроверхі ширококрисі капелюхи, але без срібних дзвіночків. Вони видавалися непривітними: ніхто не підходив до Еллі і навіть здаля не звертався із запитаннями. Насправді ж, вони просто боялись грізного Лева й маленького Тотошка.

— Гадаю, нам доведеться заночувати у полі, — зауважив Страшило.

— А мені хочеться їсти, — сказала дівчинка. — Фрукти тут смачні, та все-таки вони мені вже набридли, я й бачити їх не можу, охоче виміняла б їх на окраєць хліба! І Тотошко зовсім схуд… Що ти, бідненький, їси?

— А що доведеться… — ухильно відповів песик. Йому зовсім не хотілось зізнаватись, що кожної ночі супроводжував Лева на полювання і харчувався рештками його здобичі.

Забачивши будиночок, на ґанку якого стояла господиня, що здавалася привітнішою за інших жительок селища, Еллі вирішила попрохати притулку на ніч. Залишивши друзів на вулиці, вона сміливо підійшла до ґанку.

— Чого тобі, дитино?.. — запитала жінка.

— Пустіть нас, будь ласка, переночувати!

— Але ж з тобою Лев!

— Не бійтесь його: він ручний, ще й до всього, страхополох.

— Якщо так, то заходьте, — відповіла жінка, — матимете вечерю й постіль.

Компанія увійшла в дім, здивувавши й налякавши дітей та господаря. Коли переляк минув, господар запитав:

— Хто ви такі й куди прямуєте?

— Ми йдемо до Смарагдового міста, — відповіла Еллі, — хочемо там побачити Великого Гудвіла.

— Та невже? А ви певні, що Гудвін захоче вас прийняти?

— А чому б ні?

— Бачте, він нікого не приймає. Я багато разів бував у Смарагдовому місті, це дивовижне й чудове місто, та мені так і не пощастило побачити Великого Гудвіна, і я знаю, що це нікому й ніколи не вдавалося.

— Хіба він не з'являється на люди?

— Ні. День, і ніч він сидить у великій тронній залі свого палацу і навіть ті, хто йому прислуговує, не бачать його обличчя.

— На кого ж він схожий?

— Важко відповісти, — задумливо відповів господар. — Справа в тому, що Гудвін — Великий Мудрець і може з'явитися у будь-якій подобі. Іноді у вигляді птаха чи леопарда, часом обернеться кротом. Дехто бачив його в подобі риби або мухи, врешті, у тому вигляді, в якому йому забагнеться когось прийняти. А який він насправді — ніхто не знає.

— Це дивно і страшно, — сказала Еллі. — Та ми спробуємо побачити його, інакше наша подорож буде надаремною.

— А чому вам так хочеться побачити Гудвіна Жахливого? — запитав господар.

— Я хочу попросити у нього трохи мозку для моєї солом'яної голови, — сказав Страшило.

— О, це для нього дрібниця! Мозку в нього значно більше, ніж йому потрібно. Він у нього розкладений у торбини, і в кожній — особливий сорт.

— А я хочу, щоб він дав мені серце, — озвався Дроворуб.

— І це для нього не важко, — відповів господар, лукаво підморгуючи. — У нього на мотузку сушиться ціла колекція сердець різної форми і розміру.

— А я б хотів, щоб Гудвін уділив мені трохи сміливості, — сказав Лев.

— У Гудвіна у тронній залі великий горщик сміливості, — заявив господар. — Його накрито золотою покришкою, і Гудвін слідкує, аби сміливість не перекипіла через край, звичайно, він із задоволенням дасть вам порцію.

Усі троє приятелів, вислухавши ґрунтовні пояснення господаря, повеселіли і з задоволеними усмішками поглядали одне на одного.

— А я хочу, — сказала Еллі, — щоб Гудвін повернув нас із Тотошком до Канзасу.

— А де це? — запитав здивований господар.

— Не знаю, — сумно відповіла Еллі. — Але то моя батьківщина, і десь-таки вона та є.

— Ну, я певен, що Гудвін знайде для тебе Канзас. Але треба спочатку побачити його самого, а це нелегке завдання. Гудвін не любить виходити на люди і має на те свої міркування, — додав господар пошепки, озираючись, ніби боявся, що Гудвін ось-ось вискочить із шафи чи з-під ліжка.

Усім було трохи страшно, а Лев мало не вийшов на вулицю, вважаючи, що там безпечніше.

Господиня подала вечерю, і всі сіли за стіл. Еллі їла чудову гречану кашу, і яєчню, і чорний хліб; вона була дуже рада цим наїдкам, що нагадували їй далеку батьківщину. Левові дали каші, та він з'їв її з огидою і сказав, що це страва для кроликів, а не для левів. Страшило і Дроворуб не їли нічого. Тотошко з'їв порцію й попрохав іще.

Жінка вклала Еллі в ліжко, і Тотошко влаштувався поруч зі своєю маленькою господинею. Лев простягнувся під порогом й охороняв, щоб ніхто не зайшов до кімнати, Залізний Дроворуб і Страшило усю ніч простояли в кутку, зрідка пошепки перемовляючись.

ВЕЛИКИЙ І ЖАХЛИВИЙ

СМАРАГДОВЕ МІСТО

аступного ранку, після кількох годин ходи, друзі побачили на обрії блідо-зелене сяйво.

— Це, напевне, Смарагдове місто, — мовила Еллі.

В міру того, як вони наближалися, сяйво дедалі яскравішало, та лише надвечір мандрівники підійшли до високого міського муру із цегли. Перед ними була велика брама, оздоблена великими смарагдами, котрі так яскраво зблискували, що засліплювали навіть намальовані Страшилові очі. Біля цієї брами закінчився і шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, що багато днів вірно вів їх і нарешті привів до жаданої мети.