— Хочеш спробувати напій атлантів? — спитав Рагуші, звертаючись до батька. — Це трохи інший, ніж я привозив минулого разу.
Батько зрозумів, що космонавтові хотілося випити, але заважав скафандр.
— Ні, моя справа вимагає тверезості. А ти, будь ласка, йди в спальню. Трохи відпочинеш.
Коли Рагуші зник за дверми спальні, батько промовив до Миколи:
— Рагуші мене радує і засмучує. Він той, кого називають просто щирою людиною. Сердечна доброта живе в ньому стихійно. Він однаково допомагає і тим фаетонцям, які стали жахливими диктаторами серед землян, і тим, хто керується ідеями Материка Свободи… Усіх він вважає скривдженими, усіх йому жаль…
Ішлося про каторжан, які заснували на Землі численні держави. Для Рагуші всі вони були однакові, бо постраждали від гніву Єдиного.
Не раз батько розповідав Миколі, про свої плани. На це мало одного життя, отже, синові належить продовжити його справу. Батькові вдалося вивести кілька сотень земних індивідів, серед яких є дівчатка й хлопчики. Багатьох із них за конституцією організму вже можна наввати першими земними людьми. Але декотрі поки що становили перехідну ланку поміж людиною і мавпою.
Микола не відразу зрозумів, навіщо батькові починати це спочатку: адже земна людина вже існувала!..
Важко давалися йому таємниці генетики.
— Я хочу закласти своїм землянам зовсім інший генетичний код, — пояснював батько. — Земля неоднорідна за своїми умовами. Тропіки вимагають інших властивостей організму.
На думку батька, земні люди колись зіллються у спільну расу. Та перед цим кожна генетична група мусить пройти власну еволюцію. А коли настане епоха великого об'єднання рас, кожна з них віддасть у формування людини не лише свій досвід, але й власну кров.
Це буде Епоха Великого Синтезу…
Генетичний синтез породжує такі якості, яких не мали предки; він підносить живу істоту на вищий щабель розвитку. І навпаки, відсутність його призводить до обігу генетичних ознак у замкнутому колі, а це згодом може спричинитися до виродження. Через кілька поколінь тут настане щось схоже на кровосуміш…
Планета мусить мати не просто людину, а Спектр Народів.
Хай це призведе до змагання, взаємоборства між ними. Але без цього немислимий прогрес. Тільки наївні люди гадають, що можна сформувати розум поза боротьбою.
Саморозвиток — це передусім боротьба! І тільки на вищому щаблі еволюції вона здатна набрати такого характеру, що кожна людина вбачатиме в ній велику насолоду. Бо то вже буде змагання Високого Розуму.
Батько відверто пишався дев'ятилітнім Алочі. Це був унікальний виплеск природи, екземпляр, який у своєму народженні перескочив через усе мавпяче й одразу ж наблизився до людини. Микола вже навчив його людської мови, а сам Алочі поширює мову серед своїх братів і сестер. Деякі з них уже розмовляють, хоч мова їхня поки що дуже бідна. Інші індивіди перебувають на тому рівні, коли людська мова для них іще несприйнятна.
Лабораторії містилися в окремому приміщенні біля річки. Трохи віддалік, над самою річкою, стояли довгі дерев'яні будинки, у яких вирощувалися сотні дітей від чотирьох до дев'яти років.
Ечука добре знав закони спадковості: саме це забезпечило успіх не протягом кількох — як було колись на Фаетоні, — а в першому ж поколінні маленьких землян…
Із спальні вийшов космонавт. Він злегка похитувався, а на щоках під скафандром текли сльози. Впавши обважнілим тілом у дерев'яне крісло, Рагуші потягнувся рукою до скафандра, забувши, що не зможе витерти хмільних сліз. Так вони й застигли краплинами на його щоках.
— Ти гадаєш, Ечуко, — почав він, схлипуючи, — мені не болить усе те, що я бачу на двох наших планетах?.. Я однаково їх люблю. Розумієш? Однаково… А що любити, я тебе питаю? Куди все йде, до чого? Ми перекинули на Землю свій досвід, свій розум. А чи знаєш ти, великий людинотворче, що разом з розумом ти сієш майбутню загибель для цієї планети? Чи розумієш ти це, Ечуко?.. Вона ще в зародку — страшна загибель. Наче зміїне яйце. Але змія колись обов'язково вилупиться. І проковтне Землю. Проковтне, Ечуко!..
— Рагуші, — сумно промовив батько, — навіщо ти так багато п'єш?
— Бо я бачу лихо, якого поки що ніхто не бачить. Не той розум ми перекинули сюди, не той, який треба!.. Ми не очистили його від страшних вад. Ми не вийняли з нього зміїного яйця…
— Тобі слід виспатися, друже…
— Слухай… Слухай, Ечуко!.. Ти гадаєш, що Рагуші знає самі насолоди?.. Нічого ти не тямиш, Ечуко!.. Я ношу в собі велику скорботу Всесвіту… Я ховаю її отут, — він ударив себе долонею по широких грудях. — Отут!.. Навіть тоді, коли сміюсь. І тоді, коли п'ю… Фаетон так багато прожив, що можна було зрозуміти, в чому недолік нашого розуму. А хіба ми зрозуміли?.. Ми — вбивці, Ечуко! Не втішай себе — ти також убивця. Тобі здається, що ти створюєш і вирощуєш розум. Насправді ти вирощуєш силу, яка знищить усе живе на Землі. Ти дивився вниз, коли ми летіли через пустиню?.. Отакою колись буде вся Земля…
— Хіба це зробили земляни? Це зробив твій верховний за велінням Безсмертного.
Рагуші відкинув назад голову. Скафандр дзенькнув, ударившись об дерев'яну спинку крісла.
— Ха-ха-ха!.. А ти гадаєш, вони колись не створять собі отакого Безсмертного? Ще й, може, на кожному материку виникне свій… Оті "верховні" та "єдині" і почнуть між собою боротьбу за те, кого вважати справжнім єдиним… Це ж і є те зміїне яйце, про яке я кажу! Ми його кинули на Землю. Ми, Ечуко!.. Спершу треба було переробити природу власного розуму, а потім уже поширювати його на інші планети. Поряд з великим у ньому живе дрібне, нікчемне. Ота каламуть інколи перемагає навіть розум генія. Геній перестає бути генієм у ту мить, коли зажадає, щоб інші люди вбачали в ньому бога. Але, на жаль, ми цього не помічаємо. А коли й помічаємо, то чомусь дуже легко погоджуємося, що він має на це право… І схиляємо перед ним коліна…
— Хіба Материк Свободи зігнув коліна перед Безсмертним?..
— Через те я й кажу про нашу незрілість… На одному полюсі — владолюбство, на другому — волелюбство… Ці два полюси роздирають планету. Це може кінчитися страшною катастрофою — вони роздеруть її на шматки!.. — Рагуші випростався, підвівся і ступив крок до Ечуки. — Слухай, Ечуко! А може, так і треба?.. Може, то всемогутня матерія сама підкинула нам оці два полюси? Може, матерія грається у пізнання себе самої?.. Люди їй потрібні, як нам бактерії для бродіння?.. Тільки розум дійшов до її найглибших таємниць, вона гукає: досить! Почнемо, шановні, все спочатку… І за допомогою своєї іграшки — того ж таки людського розуму — руйнує те, що вона створювала протягом мільярдів обертів. Так само, як людське дитя руйнує іграшкові будиночки, виліплені з піску. Руйнує, щоб почати знову — десь в іншому місці…