– Та я ж усе бачив, – пояснив Горобець. – Я бачив, як ти дививсь у вікно на золото, а потім перекинувся сорокою й обікрав старого, а тоді прилетів сюди й перекинувся із пташиної подоби у свою власну. Це чари, а чари – погане, незаконне діло. Крім того, ти вкрав гроші, а це ще більший злочин. Колись ти за цим пошкодуєш.
– Дарма, – насупившись, відказав Кікі.
– І ти не боїшся бути лихим? – спитав Горобець.
– Та я, скільки знаю, наче й не був лихим, – відповів Кікі, – та коли так, то я радий. Бо я не люблю добрих людей. Я завжди хотів бути лихим, тільки не знав, як ним стати.
– Ха-ха-ха, – гучно зареготав хтось позаду нього, – так і слід, хлопче! Я радий, що зустрів тебе, дай-но руку!
Горобець злякано цвірінькнув і полетів геть.
ДВОЄ ЛИХИХ
ікі обернувся й побачив біля себе якогось чудного старигана. Увесь покорчений, з гладким черевом і тонкими руками та ногами. А ще він був кругловидий і мав білі кущуваті бурці[1], що звисали гострячками нижче пояса, та сиву чуприну, що стирчала гострячком на маківці. Вбраний був у сіро-буру облиплу одіж, і напхані чимось кишені аж випинались.
– Я не знав, що ви тут, – сказав Кікі.
– А я з'явився після тебе, – пояснив химерний дідок.
– Хто ви такий? – спитав Кікі.
– Мене звуть Коструббо. Я був Королем Номів, але мене витурили з моєї країни, і тепер я мандрівець.
– А за що вони вас витурили? – спитав його юнак.
– Та тепер така мода пішла – Королів витурювати. Я був добрим Королем – для себе, звісно, – але оті жахливі люди з Озу не давали мені спокою. Довелося зректись трону.
– А що це означає?
– Це означає, що тебе витурюють. Але поговорімо про щось приємніше. Хто ти і звідки прибув?
– Мене звуть Кікі Ару. Досі я жив на горі Жвак, у країні Оз, але тепер я мандрівець, як і ви.
Король Номів проникливо подивився на нього.
– Я чув, як та пташка сказала, ніби ти перекинувся сорокою, тоді знову людиною. Це правда?
Кікі завагався, але вирішив, що, заперечувати не варто.
Йому здалося, що сказавши правду, він видасться значнішою персоною.
– Ну… правда, – відповів він.
– То ти Чарівник?
– Ні, я вмію тільки перекидатись, – признався він.
– Ну, це дуже добрі чари, – сказав старий Коструббо. – Я сам колись володів такими ж чарами, але мої вороги відняли їх у мене. І куди ти прямуєш тепер?
– Іду до заїзду – по вечерю й на ночівлю, – відповів Кікі.
– А гроші, щоб заплатити за це, ти маєш? – спитав Коструббо.
– Одне золоте кружальце.
– Украдене, до речі. Дуже добре. І радієш, що ти лихий.
Іще краще. Ти мені подобаєшся, юначе, і я піду з тобою до заїзду, якщо ти пообіцяєш мені за вечерею не їсти яєць.
– Ви не любите яєць? – спитав Кікі.
– Я боюсь їх, бо вони небезпечні! – відказав Коструббо, здригнувшись.
– Гаразд, – погодився Кікі. –Я не замовлятиму яєць.
– Тоді ходімо, – сказав Ном.
Коли вони ввійшли до заїзду, господар насуплено глянув на Кікі й мовив:
– Я ж тобі казав, що без грошей їсти не дам.
Кікі показав йому золотого.
– А ви? – спитав господар, повернувшись до Коструббо. – Маєте гроші?
– Я маю щось краще, – відповів старий Ном і, вийнявши з однієї кишені торбинку, висипав з неї на стіл купку блискучих самоцвітів – діамантів, рубінів і смарагдів.
Господар одразу зробився дуже чемний з цими чужинцями. Подав їм чудовий обід, а поки вони їли, молодий Верхотур спитав свого товариша:
– Де це ви взяли так багато самоцвітів?
– Можу сказати, – відповів Ном. – Коли оті нахаби з Озу відняли в мене королівство – тільки тому, що це було моє королівство і я хотів правити ним, як мені подобається, – то сказали, що я можу взяти стільки самоцвітів, скільки зумію винести. А я мав на своєму вбранні багато кишень, то й понасипав їх повні. Самоцвіти дуже добре мати з собою в мандрах, за них можна купити будь-що.
– Вони кращі за золоті кружальця? – спитав Кікі.
– Найменший із цих самоцвітів вартий сотні золотих монет – таких, як ти вкрав у того старого.
– Не говоріть так голосно, – злякано попросив Кікі. –А то ще хтось почує.
Після вечері вони обидва вийшли прогулятись, і колишній Король Номів сказав:
– А ти знаєш Кудлача, Страхопуда, Залізного Дроворуба, Дороті, Озму і все оте кодло з Озу?
– Не знаю, – відповів юнак. – Я весь час жив на горі Жвак, поки не втік учора через Мертву Пустелю в подобі яструба.
– То ти ніколи не бачив Смарагдового міста в країні Оз?
– Ніколи.
– Ну, а я, – сказав Ном, – знав усіх їх, і можеш здогадатися, що я їх не люблю. І під час своїх мандрів я весь час міркував, як помститися. Тепер, зустрівши тебе, я бачу спосіб, як завоювати країну Оз і самому стати там Королем, а це краще, ніж бути Королем Номів.
– А як же ви це зробите? – здивовано спитав Кікі Ару.
– То вже моя справа. Насамперед я хочу домовитися з тобою. Скажи мені таємницю, як перекидатись у що хочеш, і я дам тобі повну кишеню самоцвітів – найбільших і найкращих з усіх, які маю.
– Ні, – відказав Кікі, бо зрозумів, що ділити свою могутність із кимось небезпечно для нього самого.
– Я дам дві кишені самоцвітів, – пообіцяв Ном.
– Ні, – відказав Кікі.
– Я тобі віддам усі самоцвіти, які маю.
– Ні, ні, ні! – вигукнув Кікі, що вже почав боятися.
– Ну, тоді, – сказав Ном, дивлячись на юнака лихим оком, – я скажу господареві заїзду, що ти вкрав золотого, і він віддасть тебе тюремникам.
Кікі на ту погрозу тільки засміявся.
– Поки він це зробить, я перекинусь левом і роздеру його на шматки, або ведмедем – і з'їм його, або мухою – і залечу кудись так, що він мене не знайде.
– Ти справді можеш творити такі дива? – спитав старий Ном, зацікавлено дивлячись на нього.
– Авжеж, – запевнив Кікі. –Я можу обернути вас у паличку, або в калюжу, або в камінь, і покинути тут, при дорозі.
Лихий Ном трохи здригнувся, почувши це, але йому ще дужче закортіло заволодіти великою таємницею. Трохи згодом він почав знову.
– Я тобі скажу, що я зроблю. Якщо ти, відкривши свою таємницю, допоможеш мені завоювати Оз і обернути моїх тамтешніх ворогів у палички або в каменюки, я згоден поставити тебе правителем Озу, а сам стану твоїм першим міністром і дбатиму, щоб твоїх наказів дотримувалися.
– Допомогти допоможу, – відказав Кікі, – але таємниці не відкрию.