Грицько, поставивши біля ґанку весла, сказав:
— Зайдемо до хати.
Ввійшли. Крізь вікна пробивалося тьмяне світло. Чебрець та холодна м'ята, зірвані на лугу, сповняли хату приємними пахощами. Долівка, немов па зелені свята, була притрушена свіжою травою.
— Це сестра... Любить, щоб у хаті добре пахло. Чебрецю та м'яти понаносить — немає чим дихати.— І він розкрив вікно.— Вона, мабуть, на городі порається з матір'ю. Я її гукну.
Та гукать не довелося, бо через поріг переступила мати. Максим упізнав її. Це ж вона колись збирала в затоці черепашки.
— Драстуйте! — привіталась господиня до Максима і поставила на припічок чавунчик з картоплею.— Мабуть, сорочку принесли вишивати? Посидьте. Дочка до криниці пішла. Зараз повернеться. Вона в мене майстерниця. Колись і я вишивала... Та при каганці, та, бува, сидиш, сидиш вечорами, що вже й мережки не видно. Все в тебе перед очима зливається... А тепер от недобачаю. Правда, дочку навчила...
Грицько вибіг з хати, а мати, увімкнувши електричну лампочку, сіла край стола.
— Ходять до нас дачники. На тому тижні принесла одна платтячко дівчині вишити, потім сорочку... То я вже помагала. Воно в других є батько, є хазяїн, дбає про сім'ю, а нам самим треба заробляти. *
— А де ж ваш чоловік?
— Забито... Смертю героя поліг у цю війну... У сорок третьому році одержала чорнову... Зосталася з двома дітьми. Що робити? Куди йти? Та спасибі людям, допомогли на перший час. А тепер, я вам скажу, хоч і вдовою лишилась, а живу непогано. Маю на трудодні хліб і до хліба... маю город... є в мене поросятко, є птиця... Діти мої взимку до школи ходять. А закінчать десятирічку — поїдуть далі вчитися. Я темна була, неосвічена, а діти мої хай вчаться. Тепер широка їм дорога у світ. Ви теж, мабуть, науку пройшли?
— Я закінчив художній інститут... Два роки тому...
— Отож і дочка все клопочеться. "Оце,— каже,— на "відмінно" скінчу десятирічку, попрацюю літо в колгоспі, а на осінь поїду до Києва". Хоче теж вищу науку пройти. А я дивлюсь на неї та, вірите, іноді аж заплачу. Де ж це видано, щоб вдовині діти по таких школах училися. Ну, правда, діти в мене хороші, не жаліюсь, обоє відмінники, обоє роботящі.
Знадвору почувся голос Грицька:
— Іди швидше. Тебе дожидає дачник з Києва. Сорочку приніс вишивати.— І, влетівши до хати, повідомив: — Ось вона вже йде.
Зняв з голови кашкет, кинув на скриню.
Розчинились двері, і через поріг переступила з повним відром води Галя.
— Здрастуйте!..— привіталась і наче скам'яніла одразу. Стоїть біля порога, дивиться на Максима, слова не може вимовить...
— Що це ти, дочко, наче в гості прийшла?
Галя, поставивши відро не там, де треба, рвучко розчинила двері й вибігла з хати.
— Що з нею? — підвелася біля стола стривожена мати, глянула на Максима, але нічого не спитала, бо помітила, як він теж розгубився і чомусь почав одразу збиратися додому.
— Піду... Мабуть, не хоче мені Галя сорочки вишивати.
— Що значить не хоче? — Мати взяла з Максимових рук сорочку й, глянувши в очі гостеві, промовила: — Ще такого не було з нашою Галею... Втекла... А чого?
Грицько, спостерігаючи цю сцену, догадався, пащо Максим запитував у нього вдень: "Чи не переїжджала тут дівчина у вишиваній сорочці?" Значить, він зустрічався вже з Галею. Щось сталося між ними, а що саме — ніяк'не міг розгадати. Тільки очі в Грицька стали хитруватими. Стежив за матір'ю, за Максимом, але сам у розмову не втручався.
— Якщо Галя вишиє сорочку, ти мені, Грицько, принесеш. Добре? Я заплачу за роботу... хоч і зараз... Принесеш?
— А чого ж... принесу. Тільки гроші тоді й заплатите, коли робота буде зроблена. Так же, мамо?
— А так... Гроші наперед не беремо...
— Дивіться... Може, треба...
— Ні-ні, навіть не говоріть такого...— заперечила мати.— А сорочку вам вишиє... за це я ручусь... Вишиє добре, тоді й заплатите...
— Ну, бувайте здорові! — попрощався Максим, не глянувши господині в очі.
— Ходіть щасливо,— промовила мати, проводжаючи гостя. На подвір'ї Галі не було. Як поставила друге відро біля ганку — так і досі стоїть воно там.
Пішов Максим вуличкою, не оглядаючись.
Та хіба ж він думав, що оцей хлопчина Грицько — її рідний брат! Та коли б знав про це раніше, то записку б через нього передав, домовився про зустріч. А так все вийшло якось несподівано й незручно... "Не треба було їй втікати... Цією втечею видала себе перед матір'ю..."
І він уявляв собі ту хвилину, коли Галя повернеться додому і мати почне допитуватись у неї: "Чому з хати вибігла? І хто він такий, оцей дачник? І де ти з ним зустрічалася?"
...А Галя, опинившись у дворі, помчала через садок, через город до річки. І тільки там отямилась.
Перед очима в неї розляглося широке безкрає небо, що горіло, мов велетенська пожежа, засвічена умираючим сонцем, і марево те яскраво відбивалося в тихій заводі Десни.
— Ой, що ж я наробила?..
Слідом за нею ніхто не йшов. Ніхто не гукав її.
"Пішов він з хати чи й досі сидить? Може, чекають мене. Може, Грицько кликатиме. Нізащо в світі зараз не повернуся до хати... Ну що це сталося зі мною?"
Галя дивилась на той бік Десни, де темнувато зеленіли лози. Це ж там він уперше її поцілував...
— Що ж тепер буде? — вимовляла дівчина, наче сталося щось непоправно тяжке.— Хоч би він виїхав звідси швидше, щоб не бачитися більше з ним. Мати спитає: "Чому вибігла?.." Що я скажу їй?.. Ну що?
Галя йшла понад берегом. В ці хвилини хотілося бути самій. Вона повернеться додому, коли зовсім стемніє надворі. А спитає мати — скаже: "Мало тут тих дачників всяких... А вибігла тому..."
І не знаходилось пояснень для матері. Хіба знає мати, що
творилося в Галиній душі.'.. Та Галя й гадки не мала, щоб у їх-
ній хаті чекав на неї Максим, щоб він сорочку приніс їй виши-
вати. "А він теж зніяковів. І для нього, мабуть, ця зустріч була
несподіваною. Він щось хотів мені сказати, а я вибігла. І чого?
Ну, підійшла б до стола, взяла сорочку, поторгувалася гарнень-
ко за ціну — і нічого б не було. І мати не помітила б. Так тра-
питься ж отаке — втікати..." *
З вулички до Десни йшов чоловік у білій сорочці, в солом'янім брилі. Галя спинилась.
"Він... Максим. Не бачить мене... Не знає, що я тут". Стежила за ним. Ой як же хотілося їй в цю напружену хвилину, щоб він оглянувся, помітив її, підійшов до неї.