— А ви що ж мовчите? Є ж райвиконком у вас, партійний комітет.
— Сину, куди скаржитись, як скрізь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанія, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артіль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артілі: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики,—тільки й почуєш. Нема що казати,— всякий народ є і в них, в Обухівці. Так це ж перші друззя Матюшині. За ніч відрами випивають. А вже як п'ють-гуляють, гаси мерщій світло. Залили самогоном революцію.
Ай! Трах! — кілком, мабуть, навкидь у ворота.
Кинулись усі в хаті. В хаті — як в усі. А на вулиці біганина, шум. З криком пробігла жінка через двір на город. Пролопотіли чобітьми важко за нею: "Лови!.. а!.. бий!.."
— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонівку з ключки і—до дверей. А на порозі мати на дверях розп’ялась.
— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.
І батько не пустив.
— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як ніч — затуляй мерщій вікна, з хати не виходь.
Блідни, дрібно тремтячи, Давид провів по чолі рукою: аж голова тріщить, як ото вчадієш.
Мати вечерю на столик поставила.
— Сідайте, сідай, сину.
А хіба ж полізе шматок у горлянку? Та сяде вже, і навіть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хліба черствого — жував-жував, насилу ковтнув. Дивився — за столиком старенькі батьки, схудлі, зажурені, мовчки сьорбали з ложок. Блідий Петрик та Докійка — шматочок під ложку, щоб не ляпало,— сьорб, хліба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцій убогій хаті, тільки то він сидить — не Петрик, і ото Христя —шматочок під ложку, щоб не ляпало. І батько похмурий, і сумна мати: бідні, немає коняки, а в дворі — стіжок недобитий. На ключці — шинель і будьонівка.
...Після вечері зараз не полягали ще спати. Хоч і постелила мати на полу, а під коминком — Давидові. Знайшла йому потім сорочку білу в скрині. А сама за прядку ще сіла — переділку допрясти. Батько сів за верстат — гуп, гуп! — лядою. Давид літ спати — з дороги. А в головах посхилялися...
— І треба вам, діти? Він зморився, а ви — як ті реп'яхи...
— Хай, мамо.
...У головах Петрик та Докійка посхилялися до самого обличчя. Шепотіли, розповідали довго — так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо ні в чому. Докійка клоччя пряде, а літом на хуторі служили обоє. Очі Давид склепив — така втома. І наче лежить у борозні край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдається билля дике, стиха шелестить. Потім — стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землі й привалило його в борозні.
V
Ночі осінні телились сірими ранками. Ще в сіянку випали дощі, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вітри вщухли — розп'ялися хрестами вітряки на вигоні. А в березі паровий млин чмихає рівно, без перебоїв. І за селом над ріллями десь гайвороння літає, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, літає на городах.
Осінь. І така тиха, така ласкава. Але хіба не знати твою печаль? І кожної хвилі хіба не ждати, як несила вже буде тобі,— упадеш головою на руки заломлені, а коси сиві на землю впустиш дощами, туманами? Тому й дні сонячні як золото на вагу. Гупали ціпи по дворах найбідніших, гуркотіли віялки й терниці так весело по дворах — трр-ах... так-так... трр-ах... так-так...
...Сиплеться костриця на землю під ноги. Під терницями її вже цілі купи. А ще ж біля повітки ген цілі купи й плосконі, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж— робити є кому: дві битки й терниця трахкотять од ранку до ночі, ні на хвильку не вгавають. І костриці, костриці тії!
— І-і, чортові буржуї!
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... Витіпала жменю Ониська, потім гарненько повісмо нею зв'язала та аж головою похитала — із усміхом, і з досадою:
— То-то, прядива отакого! Ну, що вона в трясці з ним та й робитиме?
— О, пожурись,—баба Середиха від битки обізвалася,— попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматків чималенько. А Зінька ось, здорова хай буде, та вибілить його гарненько.
У Зіньки лиш брови ворухнулись. А по паузі одхилилась од тернищ й сказала:
— Про Зіньку — не білене буде. Мені тут хоч би цього строку як-небудь добути.
Трр-ах... так-так...
Від великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж — пані, ні за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопітне: немає ні неділі, ні щоб ніч поспала спокійно. Ото як п'ють удома, то самовар опівночі став їм, то десь за самогоном біжи. Дарма, що їй треба, як-от влітку, удосвіта на поле бігти. Та ще ж кумпанія,— аж чадно від них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. І це при начальстві ж: наш, Гнида, а це ще став із волості начальник міліції вчащати.
Трр-ах... так-так... І стихла терниця. А очі дівчина в кострицю впустила й мовила задумано:
— Вже й кидала через нього.
Мовчали ті жінки, лиш терниці трахкотіли та за повіткою, за городами, млин захекано чмихав. І звела раптом Ониська голову до дівчини:
— Дурна ти, Зінько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаєш, який він є? Лук'янівська Одарка хіба не через нього повісилась? — І пошепки додала: — Він же заражений.
— А мені що?
— Та так... І Одарка — не з любові. А впала в око, то й став чіплятися. А якось зустрів у лузі, за селом, на безлюдді...
Зінька звела голову і брови низько над очима, сказала крізь зуби:
— Ну, то — дурне! Що він начальник та з наганом, бреше — стріляти не буде. А я не подивлюсь,— що тільки під руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняє нехай! Що б уже потім не було...
На обличчі вродливім очі в задумі, а губи міцно. Потім тіпати почала й ще сказала задумливо:
— Через оте ж була і покинула, втекла од напасті. Ну, коли ж і дома: мати плачуть, і батько журяться — мовляв, з економії прожене, як не добути строку. Три дні була дома. Ніяк уже не думала. А потім...— і по паузі задумано: — Як стало ж на хуторі сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так і лину.
— Ото!
Зінька глянула скоса на Ониську й почервоніла. Нагнулась до терниці й тіпала старанно та лаяла себе: