Юрба затаїла подих. І нагло знов, немов із одних грудей, як зітхання, вирвалось:
— Ведуть!
З-за школи вулицею повернули два вершники, і поміж них, усередині й трохи спереду,— піший. Тихо посувалися по вулиці. У натовпі тиша така, аж чути було, як біля огради хрупнули заломлені руки чиїсь і тихе: "Ой горенько!" Ближче, уже проти Книшевих воріт,— натовп аж хлипнув, мов то одні груди: вели, а чи Давида — пізнати не можна. Без шапки, обличчя все заюшене кров'ю, і чорне волосся кучеряве злиплось у крові. Шинель порвана на ньому й теж у крові і в землюці. Ззаду руки зв'язані, і од руки — налигач на шию вороному Матюшиному коневі накинуто. Знати — й тягли по ріллі, і гнали скочки по ріллях мерзлих, бо чоботи розбиті, а з них не ноги, а шматки м'яса червоного.
— Стій! — смикнув за налигач Тягнирядно. Став і стояв поникло. В сільраду його й не вели, а Тягнирядно навіть і з коня не злазив. Книшенко сплигнув і до ґанку підбіг, але назустріч уже вивалили всі з сільради: Матюха, два міліціонери, Гнида й ще чоловіки.
— А, ти вже тут! Що ж — не вдалось утекти? — вищирився до нього з невимовною злістю хмільний од перемоги Матюха.— А ти гарячий: мабуть, аж за Ганівською економією нагнали?
— Да, зараз же за економією,— сказав Тягнирядно.
— Обшукали ж його?
— Обшукали, знайшли ось,— Филька витяг із кишені й подав якісь папери. Матюха передав рудому міліціонерові.
— Та й ведіть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти, Давиде, щоб партії не марав.
Давид не втерпів,— звів скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:
— Ух ти ж, падлюко!
Матюха спалахнув і дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жінка якась.
— Да, тепер бий — я ж зв'язаний! — сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло йому ім'я — жінка якась сказала: "То ж Зінька!" Поникнув Давид головою.
З сільради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних і теж побитих, дядька Гордія, старого Мотузку і ще чоловіка з п'ять.
Давид назустріч їм дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок він усе зрозумів і знав уже що тут коїлось. Тільки болісно скривились губи в нього.
Старого Мотузку відпустили зразу ж. А решту всіх вивели на вулицю, вишикували по два. Їх одразу ж оточили міліціонери, Тягнирядно й Гнида Яків. Усі з наганами в руках. І рушили вулицею.
І тоді знявся плач, і туга велика впала в серце побитим селянам. Десь, мов далеко, кричав Матюха: "Розійдись!" І навіть стрельнув угору, і гул голосів десь далеко. А в серце лиш плач та жіночий стогін падали гострими ножами.
Так — аж за село. І ще степом трохи. Рудий міліціонер крутнув конем і наганом замахнув:
— Та роззійдись! стрілятиму! — і пальнув двічі. Потім — далі, далі і плач, і тужіння... І тихо. А в тиші просторів степових така туга Давида обвила. І всіх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи — мовчки. Вже в шелюгах тільки Яким перший — ішов у парі з Давидом.
— Уб'ють, падлюки. Отам, як із Щербанівки виведуть, та в шелюгах. Хіба це їм первина! Давид сказав:
— Да!— і йшов шелюгами, і мовчав. Потім, схвильований, чомусь зиркнув на верхового збоку і, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: — Ну, то дурне! Хіба не разом вестимуть або пов'язаних... Я — рудого. Тихін — отого, а ти — хто буде там третій. Більш їх не буде як три. І як тільки — "лягай!" — так і... Я крикну тоді. Передай Тихонові.
Тоді ж за дорогу Давидові вдалось і Чумакові передати, що лист отой і ще дещо він устиг викинути, під грудки на ріллі заховав. Якби то знайти їх! Може, Зінька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першій ниві в борозні.
...У Щербанівку привели — вечоріло вже, а ще сонце не зайшло.
На вигоні махали крилами вітряки, у вітряках люди з дверей на них дивляться. І так усе звичайно, мов ніде нічого не сталося. Видко, палять цигарки — димок пихкає, і спльовують. І цікаво їм: що воно? А хтось, може, скаже: "Кооператив в Обухівці обікрадено" — і сплюне. А їх же вночі, а може, завтра — отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще самого, хотів убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрібний. Недовго вже — до шелюгів тільки".
В міліцію, в зруйнований маєток на околиці, пройшли не вулицею й через базар, а повз гамазеї. На одному, крайньому від базару, ще впала Давидові в очі афіша. Сьогодні буде виставлена "Хмара". І як звернули вже в двір, просто в очі поміж руїн на заході сонце червоно сідало, а вдалині, через долину далеко-далеко на тлі червоного неба,— економія Ганівська тільки мріє, і обіч землі. як перст,— димар цегельні.
Давидові спогади з буйних житів зелених, із зоряних літніх ночей. Як отоді вели до цегельні, вже до глинищ доводили. А втік тоді. Як вони десь у житі: так пахло ж — і зеленню, і землею.
Давид аж втяг ніздрями жадібно повітря: пахло й тепер листом пожовклим і старою цеглою руїн. Ех, що на них — на руїнах — думалось!.. Ну що ж — і без нього...
— Стій!
Із флігеля вийшов начміліції і пильно оглянув заарештованих. Позлазили з коней. Рудий — під козирок руку й щось говорив начальникові. А потім розмістили їх: в арештантську всіх,— лише Давида взяв рудий за руку й повів до флігеля. А там обіч під садом льох цегляний. Він одчинив важкі двері, обшиті бляхою, і з самої гори зв'язаного турнув по сходах униз — у чорну яму.
XXIX
З тої ж ночі почались допити. З льоху чув Давид: сидів на верхнім східці біля дверей, жадібно прислухаючись, що там надворі. Вже, знати,— ніч. Бо тиша. І в далечі вечірній — глухий гул села. Такий гул, коли вечір осінній зоряний, а по хатах починають світити світло. На подвір'ї тихо. І чув, як грюкнув засув біля арештантської, вели по двору, біля флігеля сякались, тупали ногами на піддашші. Потім зачинилися з рипом двері, і знов стало тихо. Вдарило на дзвіниці в дзвін — до вечерні, мабуть.
І може, було довго, а може, ні. Хіба знати, як швидко пливе ніч, коли отак у льоху побитий і весь у крові, коли тіло ниє, а ноги — шматки м'яса червоного — з землею, з піском у ранах, горять, як в огні. Коли десь глухо —бо-у, бо-у... як із глибини років, і співають пісні десь удалині тихо дівчата... А в спогадах — три осені в економії одпоганяв... А потім дзвони в кузні, зелені жита й зоряні ночі — скільки він їх перебрів із юнацьким запалом, по пояс у зелених житах! І десь, отоді ж, на межі... А! Підійшла і тихо руки клала на побиту голову Давидові — біль у голові поволі, поволі й затих. І дивилися очі з темряви, великі й ясні, а крізь них — на далеких гонах неясні обриси барвистих плям... Хіба отоді в хаті сутінями — було то вперше? А в лісі, в зеленій ліщині, а в буйних степах, як літав із Будьонним... А! — І вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка ж це далина: од хлопчика-погонича в економії до льоху в райміліції! А ще ж дівчата й пісні не доспівали — тихо тужили їхні молоді голоси на селі. І глухо десь — бо-у, бо-у... А хіба знати, як швидко пливе отак ніч!