У хаті зовсім уже поночі стало. Під вікном протупали швидко ноги чиїсь по мерзлій землі. Грюкнули двері сінешні, потім хатні рипнули. Увійшла Марія. Зараз біля помийниці на лаві взяла кухоль і обхлюпнула руки, а тоді крутнулась, біля кочерг на гвіздочку ганчірку зняла й терла мовчки руки. Тихона не бачила, видно. І, як ганчірку вішала, зітхнула вголос чогось важко. Потім обернулась.
— Ой! Хто-бо це? — аж злякалась і хвильне ступила крок, вдивилась у сутіні на постать.— Чи це ти, Тихоне?
І чув Тихін, як важко вона задихала. Стояла все. Раптом крутнулась, згадала, що світло засвітити треба. Шарила сірників на карнизі, а ніяк не знайде,— де вона заділа їх? Так і не знайшла. Хоч і чув Тихін, як шерхнула була пачка під її руками на карнизі. Ну хай, ще видно, вона ось поросяті тільки винесе, тоді засвітить.
Поночі біля помийниці наготувала поросяті в цеберку й понесла. У Тихона у вухах лунав іще її голос стримано-хвильний. Угадував, яке в неї було зараз обличчя: мабуть, розгублене й зчервоніле, бо побоялася й світло засвітити. Знову схилився головою. І чи довго, чи скоро вдруге рипнули двері, і на цеберці дужка брязнула біля помийниці.
Тепер Марія зараз підійшла до печі й узяла сірники з карниза. Потім узяла лампу на переднічному вікні й підійшла з нею до стола. Тихін спитав, пильно на неї дивлячись:
— Тобі сірники? Чи ти вже знайшла пачку? Де вона була?
— У зарічку. Мабуть, ще як топила, то вкинула. І саме сірника чиркнула — обличчя як вирізьблене. Тихін тоді з болем скривив губи з огидою в презирливу усмішку й підвівся з лави. Скинув кожушок, кинув на лаві й шапку. Сів біля лави на стільці. І вже потім ні питав у неї ні про що, ні озивався.
Марія помітила це й насторожилась. Може, сказав уже хто йому? Почувала, що й їй якось треба сказати про те, але не знала як. Уже скільки часу він у хаті, а вона не говорила ще. Хіба отак — мов тільки оце здумала! Ні, чує, що обірветься, що скаже не так, як хоче. І не знала — чи з жартом це сказати, чи з серцем. А! і чого вона отоді зараз, як поросяті мішала, та не наважилась, і поночі ж у хаті було. А може, то так він,— наморився? Чи в хуторах що недобре почув?
Мовчання гнітило, і вона так, аби що сказати:
— Кінчили повітку Химці?
Тихін хмуро такнув по паузі. А перше ніж сказав це, подумав із злістю: "Понаравилось! Ще б рада з дому чоловіка геть здихатися". Закурив і затягся жадібно скаженим самосадом. Кашляв глухо й довго, з хрипом, і харкав, з болем і злістю, на долівку. Вечеряти він не хоче. І мити голову теж. Марія подивилась на нього довгим поглядом. Що це з ним сьогодні? Штучно-здивовано знизала плечима.
— Ще ніколи такий не був!
— Да, не був,— кинув цигарку й знов замовк. Згодом сказав: — Постели мені, ляжу я!
Марія метнулася від печі, постелила, як завжди, для двох. Аж наче зраділа: мо, й справді не знає нічого? Може, так, занедужав? Тихін, не роздягаючись, ліг на постіль у чоботях на полу скраю. Одну руку під голову заклав, а другою долонею закрив очі й затих.
Ще довго Марія по хаті вешталась. Підбивала тісто в макітрі, поралась біля печі. Але й вона ні вечеряти не сіла, ні чавуна з окропом з печі не витягала,— не мила в той вечір і вона голови.
Була тривожна ще, а десь на самім дні в грудях уже пружилась радість. Весь день сьогодні, як тільки Давид пішов, був він у мислі в неї, з мислі не йшов. Як живий стояв перед нею, любий до нестями. І в очах у нього — хіба ж не бачила Марія, що в нього в очах? Як отоді, біля полу, обхватила за голову, так стиснув руки їй, і весь тремтів, і весь линув до неї. А! вона знає, чого він стримався тоді. Лунають у вухах і досі його речі в ту ніч:
"Коли б ми з тобою в табуні ходили, ми б і не балакали про це". Думала, ждала — здушить в обіймах. "А ми в громаді!.. Чи хочеш, щоб, як собаки, перегризлися..." О, вона знає: усе то Тихін! Все через нього. І вперше в ту ніч думала без жалю про нього — хворого. Навіть хотілось, щоб швидше... А потім і вдень знов думала про Тихона. З тривогою ждала, коли повернеться, бо ще сама не знала, як його стріне. Може, як стане перед очима, тихий і змарнілий, з позападалими очима, з хрипом у грудях, може, буде його жаль. Удень вона сама себе не знала: і жаль було, але якось по-дивному — і жаль, і ні. Як смикала солому, на розвернений прикидок подивилась і думала з сумом про Тихона. В конюшні, як коня ляскала ласкаво по шиї: "Хто тобою оратиме, коли Тихін..." І не додумала, зітхнула з сумом. А з-за коневої голови в темряві конюшні мов учулося — "стій!" — голос любий, і з-за коневої голови його любе обличчя: держить за повіддя в руці коня — новий хазяїн. Але все ж була схвильована й ждала чоловіка з тривогою. І тоді, в хату як зайшла... А зараз — ні вже. Оце дивиться — лежить він на полу нерухомо, і нічого в неї до нього немає. Хоч би отак і вмер. Десь тільки глибоко — тихий-тихий жаль.
Не скоро вже чув Тихін, як вийшла вона в сіни й засунула двері. Ждав принишклий, з заплющеними очима, і було хвильно. Але ось чує — підійшла до полу, кинула якусь одежину в ногах у нього на піл, тоді дмухнула на лампу й тихо лягла впоперек полу головою до стіни, у нього в ногах. У Тихона ще обірвалося щось, і він востаннє подумав: "Так, все правда". Довго лежав нерухомий у тій самій позі і в думках невеселих.
Марія, може, вже спала. Може, вже й північ, чи вже й до світу близько. Тихін закурив помацки в темряві й ще думав. А як кинув докурену цигарку додолу: "Отак і я, як оця цигарка докурена: тлію з одбитими печінками! Нікому не потрібний тепер! Ба — рідний товариш... рідна жінка... Ну і нехай!" А він — недокурок. І стало відразу якось дивно байдуже. І втома, мов теплим важким ліжником, укрила.
"...А Марія в ногах і, мабуть, розкрита ж?"
Він звівся в темряві, вдивляючись у білу постать Маріїну в ногах. Гніву вже не було. Була така надзвичайна тиша в душі. Мовчав хвилинку, потім стиха:
— Маріє, чого ти там лягла?
Жінка не обізвалася, хоч і знав же він, що вона не спить. А може, спить? Він підліз на колінах до неї і тихо в темряві провів їй по обличчі долонею. Чув — об долоню черкнули, тріпнулись вії. Вона звелась і кинулась неспокійно, з неприхованою огидою: