Сьогодні, аби не ця зустріч, у мене був інший намір: відв'язати човна і запливти на середину ставка. Там, у заростях рогози, ми з Сергійком понароблювали гнізд: зігнувши лоскотливі стеблини, туго зв'язали їх між собою. Можна лягти чи сісти — не провалиться. Ну, а потім, сидячи спокійно, висмикуй з дна одну за одною рогозини. Те коріння, що ми звемо ріжками, смачне, куди смачніше за лободу, з якої мати варить суп, і навіть за макуху— нашу основну їжу, — що її, іноді по кілька кілограмів, видають у коморі.
Одначе з човном у мене нічого не вийшло. І от маєш — слухай тепер Вовкулаку!
Вражений моїми зухвалими словами про човен, який я назвав коритом, дядько Степан — навіть паклю кинув, що нею законопачував щілини, — підвівся на повен зріст. Якусь мить стояв розгублено. Потім випалив:
— Так, значить, кажеш, корито? Ну, а дозволь поцікавитись, на який такий океан задумав ти вирушати?
Гм, мені не так уже й багато літ, а проте життя дечого навчило і, зокрема, тримати язик за зубами. Таємниця у мене є: ми з Сергійком хочемо бути моряками. Та своєї таємниці я, звичайно, Вовкулаці не видам нізащо. Він хоч і добрий дядько, а все ж почне кепкувати.
— Ач, який спритний, — скаже. — Соплі витри та підтягни штани, поки не загубив.
Такий-то Вовкулака!
І нині, поринувши в далекі, солодкі спомини, незчувсь, як дійшов до пакгаузу — довгого, критого цинком сарая.
В руці — чемоданчик. У ньому кілька улюблених книжок, підводне причандалля — ласти, маска. Ну, та ще іграшковий, зроблений з гуми морячок: тільник, з-під безкозирки вибивається русявий чубчик. Це Сіндбад-мореходець, мій талісман. Коли я збирався до моря, мені подарували товариші.
Над головою раптом прогорланило:
— Ти що, глухий чи підсліпуватий?
Зачувши голос, рвучко подався вбік, на захаращений портовим збіжжям пірс. Але й тут, між велетенських якорів, решток порізаного суденця, мене наздогнав той голос:
— Салага! Якщо недобачаєш, нічого в море пертися!
Я оглянувся. За кермом вантажного візка, зухвало тримаючи в зубах цигарку, сидів хлопець і свердлив мене вбивчим поглядом своїх розлючених очей. Що його так розгнівило? Невже те, що я йшов проїжджою частиною причалу? Скоріше за все інше — мій одяг: новенький, старанно відпрасований костюм, модний, з широкими крисами капелюх.
Охайність, виправка, як і належить морякові далекого плавання. Так одягатися радив і Лисогурський. А він-то тямить у цьому.
Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.
— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.
Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.
І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?
Розділ шостий
ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ
Привіт тобі, голубий кораблику!
Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.
Ця "мізерія" і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за "гичку", намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.
— Ти ось що, голубе, — помітивши, як я вовтужусь з мішком, порадив боцман, — лицедійство облиш і скажи Петракенкові, нехай піддає. Інакше вантажі заночують на палубі, а нам вранці відчалювати.
Сходячи на берег, боцман не забуває кинути:
— Навіть при виборюванні чемпіонату дозволяється всього три спроби вижати штангу — решта до уваги не береться.
Це повчання мене зачіпає за живе. Забуваю про сорокакілограмову вагу.
Розлючений, закидаю мішок на плечі. Г-о-оп! Готово, можна нести.
Зігнувшись навпіл, спускаюся з горішньої палуби на твіндек. Цок, цок, цок, неначе звук метронома, відлунюють у металевому череві корабля мої кроки. Таке заняття, коли тріщать кістки і роба пристає до тіла, хлопці звуть пафосом праці.
Хлопці з палубної команди — мудреці: їх романтикою не зачаруєш.
— Дурних немає, — кажуть, — і жили нічого надривати, якщо працю можна механізувати.
А мені довелося переносити вантаж на плечах!
Нарешті мішки в трюмі. Можна перепочити.
Стомлено опускаюся на палубу — дощаний затоптаний сотнями ніг настил. Не палуба, чортзна-що! Таке, видно, буває завжди, коли хапливо готуються до відплиття. І навіть боцман, ревний охоронець порядку, на це не зважає. Чекає кращих днів.
— У відкритому морі, — зауважив Петраненко, — язиком вилизуватимеш кожну цятку бруду.
Лякає, бач, перевіряє, на що я здатний. "Нічого, злюко, — про себе думаю, — цим мене не візьмеш. Марно стараєшся!"
Низько над сопками, торкаючись вершин, пливуть волохаті хмари. Їх — полчища, і насувають вони з моря. Я бачу, як навалу зустрічає місто. Розтерзані вітрами, пошматовані лезами скелястих берегів, хмари поступово тануть, і тоді видноколо прояснюється.
Звідси, де я сиджу, видно добру половину міста. З крутих сопок вулиці збігають до самої води. Хоч би якою пішов, потрапиш до моря — неначе ти на острові, серед нескінченних хвиль. Та ще принадніше місто з високості. Коли я наближався до нього літаком, мені воно здалося заякореним на рейді кораблем, у будь-яку хвилину ладним знятися з якоря і вийти в море.
Кожен образ, що виникає в нашій уяві, кажуть, — породження загадкової підсвідомості, прихованих почувань. Останнім часом про це багато пишуть. Навіть недавно читав я в якомусь журналі. Справді-бо, кому спаде на думку місто порівнювати з готовим до відплиття кораблем, як не тому, хто думає про море і побоюється, аби судно, на яке збираєшся, не вийшло без тебе в рейс? А ще донедавна такою людиною і був я. Бо все ставало мені на заваді, все було проти мене!