Летючок ми ловимо для розваг, та в Мар'яновича риболовля — особлива. З-поміж пійманих екземплярів він відбирає окремі, кидає їх у формалін або запаює цинкові ящики, прозвані нами домовинами.
Не лише летючок ловить іхтіолог. Щонайменші рачки, комахи, мікроорганізми, стеблинки морської трави — все потрапляє до його беручких рук, а потім ні мікроскоп у лабораторію.
Вперше сьогодні піймав він кальмара, головастого, майже кілограмового молюска. Вдень кальмар нібито не піднімається з глибини і тільки ввечері виходить "на прогулянку". При вечірньому сяйві молюск міниться золотаво-синім. Коли його мацати руками, він втрачає барвисту гаму відтінків. Чим не привид! Очі випуклі, злі. Довгі, зібрані в пучок щупальця висунуті од тулуб далеко вперед. Зсередини на них присоски, якими кальмар присмоктується до своєї жертви.
Коли іхтіолог підняв це чудовисько на палубу, між щупальців помітили невеличку, ще живу рибку. Хтось із хлопців торкнувся й собі пальцями присосків. Щупальця одразу прилипли — важко було відірвати.
Та найбільше дісталося самому рибалці. Кальмар, обороняючись, щоб замаскуватися, вихлюпує струмінь чорної рідини. Потрапивши на тканину, вона ніколи не змивається. Не встиг іхтіолог витягти з пащі молюска гачок, як звідти, неначе з димоходу, враз заструмила чорна рідина.
Змінившись з вахти, я побачив іхтіолога, схиленого над колбами біля корми.
— Що ви робите?
— Змію вивів на прогулянку, — пояснив мені.
На мокрому, слизькому настилі справді щось повзло — гидке, страхітливе.
То були "підопічні", морські змії Мар'яновича.
Він почав розповідати про них. З його слів я зрозумів, що отрута морської змії в десять разів сильніша, ніж отрута кобри. І ще багато цікавого й нецікавого довідався від Мар'яновича: як він ловив ту гидь, як годує, оберігає, аби змія не виповзла з банки.
Та про це можна було б і не говорити: варто заглянути в іхтіологічну лабораторію, як все стає зрозуміло. Там одна біля одної десятки банок із заформаліненими восьминогами, лангустами, кальмарами. Біля них завжди "ворожить" Мар'янович; часом, коли в доброму гуморі, демонструє нам, на що здатні ті його "вихованці". З усіх номерів цього лицедійства нам найбільше до вподоби те, як акула гризе палицю, та змія, що ганяється за летючками.
Сьогодні зранку на судні всі напружено стежать за роботою геологів.
В океан опущено металевий черпак. Він пронизує товщу води і торкається дна. Цим черпаком геологи збирають корінні породи землі. Проте їх переслідують невдачі: то лопне трос, то сіть порветься.
І все починається спочатку.
А все ж улов багатий! Дослідники підводної комори ходять іменинниками. На їхньому місці кожен пишався б! Крім корінних порід та груддя залізомарганцевої конкреції — барабульок, якими встелено океанське дно, черпак приніс уламки перідотитової магми. За припущенням учених, ця речовина — серпентиніт, вичавлений на поверхню Землі з її розжарених глибин. Раніше жодній експедиції не вдавалося дістати серпентиніту.
Виходець із земних глибин перед нами! Звичайний камінець, грудка. Та йому немає ціни. Коли геологи проведуть хімічний аналіз серпентиніту, розкриється чимало таємниць. Камінець розповість, які процеси відбуваються там, у серці Землі — в загадковій країні Плутонії.
Матросики, ми не причетні до цього відкриття. Гм, боцман ясно висловився: наша справа — скребло, в'юшки, гальюни. Та все ж кожен потай радіє. Бути свідком такого відкриття не всім щастить!
Розділ вісімнадцятий
БІКІНІ
Ми йшли на схід, потім зупинилися, знайшовши потрібні координати. Хоч судном командує капітан, маршрут вибирають науковці-океанологи.
Настала чарівна тропічна ніч: залягла тиша, довкола розхлюпалась темрява. Лише тут, за бортом, біля відкидного майданчика, на якому стоять океанологи, від прожектора хитливе коло світла. Воно в такт хвилям гойдається з боку на бік. Погойдується й судно, рипить такелаж. І від хитавиці під музику корабельних снастей — вант, штагів, тросів, що помережили згаслий обрій і до яких, мов до арфи, раз по раз дотикається тепловій, — починають танцювати зорі.
Гойдається не вода, не судно — зорі! Одна, друга, третя, кружеляючи, шугають згори. Низько — рукою дістати. Так метелики кружляють або пелюстки рояться, коли на сад війне степовий вітер…
Сніп світла впав на воду, і вона стала прозоро-синьою.
Вільні од вахти, ми дивимось, як з глибин піднімають батометри.
Цей район неабияк зацікавив дослідників: вже вкотре беруть вони пробу забортної води на радіоактивність.
У глибині щось майнуло, — ніби тінь видовженої риби. То з'явились батометри.
Дядя Кася натиснув на важіль — і рух троса уповільнився, хоч за ним, як і раніше, вгору, до самої кран-балки, потяглася срібляста водяна цівка. На якусь мить повисла непорушно, потім, зібравшись у пучок — іскристе гроно! — розсипалась міріадами палахкотливих зірок.
Пожадливо ловлю вечірню прохолоду і це іскристе диво розгойданих зірок. Ловлю губами, тілом — усім-усім своїм єством.
Мене хвилює все: тропічний вечір, крик чайки, мрійлива пісня, почата кимось на півбаку. Хвилює радість, байдужим не залишає смуток. І, якщо бути відвертим, я шалено закоханий у життя: в степ, у небо, в море. І жити б мені тисячі, мільйони літ — людям стільки б жити! Щоб так ось неквапно й тихо завжди віяв лагідний вітрець. Щоб зорі незгасно схилялися над головою.
Так думав я, лишившись у самотині на палубі, коли друзі розійшлися спочивати. І ще, не знаю чому, тут, серед океанського безмежжя, постало раптом передо мною інше — наше село, поле… Загриміло серед ночі. Крізь сон вчулося: тріскоче звідусюди. Неугавно, дрібно, — ніби в печі, коли загаєшся помішати, зненацька лопнуть кукурудзяні баранці.
Зіскочивши з лежанки, я зупинився коло вузького, памороззю заштрихованого вікна.
Пп-а-ах… ах-ах! — розпанахало сторожку тишу.
Прохукавши шибку, побачив: над самою землею разок трасуючих куль.
Потім стрілянина вщухла, а на дорозі в тьмяному сяйві місяця з'явилися хиткі постаті. Розгледів навіть криваві плями на їхніх маскхалатах.
То були фашисти.
Тієї ночі нас вигнали з села, а хату спалили. Спалили село і в хаті старої Гнатенчихи п'ятдесят полонених червоноармійців.