— Що саме?
— Хоч би й цей високий стиль, піднесеність, з якою Бугенвіль говорив про море, і водночас його жорстоке, нелюдське поводження з матросами.
— Ти маєш рацію, — погодився підвахтовий. — На вітрильниках справді панував деспотизм. Ну, а високий стиль… Не забувай, що книга написана давно, до того ж автор її звертається до короля — сам розумієш, підлабузництво.
— Можливо, можливо…
Все ще перевзуваючись, промимрив колись завчені рядки:
Я вийшла з тебе і йду в тебе, море…
Грішна йду, невтішна йду — наполохана.
Хто там — позаду?
Море в мене — попереду.
І ці чудернацькі вірші, і слова Бугенвіля мене трохи розвеселили. Аякже, знання, корисні людству!
Якщо мені отак і надалі доведеться чистити гальюни, Бугенвіля, чого доброго, доведеться жбурнути за борт.
"Сір! Ваша величність знайшла за доцільне…"
Чудесно! Та в каюті мені затримуватись не можна: спохватяться на містку, перепаде на горіхи.
Я піднявся на палубу.
Хлопці з робочої бригади щойно закріпили парадний трап і тепер збиралися шабашити.
Стояли на півбаку, ділячись враженнями минулого дня.
Я підійшов до них — послухати теревені.
Більшість із нас — новачки, і, природно, вже в перший день дехто себе "показав". Чубатий замість ящика із сміттям викинув за борт кошик, в якому підшкіпер зберігав ключі та інше причандалля.
Боцман йому зараз читав мораль. Всі "уважно" слухали.
Вітер налетів несподівано, хлюпнула хвиля, забризкавши балакунів.
— Не нами вигадано, — глибокодумно виголосив підшкіпер, уникнувши купелі. — Без хрещення моряк — не моряк. Тайфунчика б на вас, малята!
Хлопці один за одним пішли в каюти. На палубі залишились тільки ми з судновим теслею Терентійовичем. Він до підвіски, довгої, кількаметрової дошки, на яку стають, фарбуючи борти, прибивав поперечні бруски.
Потім, скінчивши, важко опустився на палубу. Витер спітнілі скроні, мовив:
— Годі!
Майже сорок років Терентійович на воді, теслею працює. Але його ніхто інакше не кличе, як тільки Дерев'яний. Всі корабельні теслі — Дерев'яні, і наш Терентійович на це своє прізвисько не ображається. Він взагалі більше мовчить. Слухає та посапує, як паровоз. За Терентійовича говорять його руки, здатні змайструвати чи витесати від грубих кранців — пузатих дерев'яних колодок, що їх опускають за борт, аби судно не пошкодило боків, — до мініатюрних іграшкових бригантин, якими він славиться на все пароплавство.
— Сідай, — звернувся до мене, — перекуримо!
— На вахті сидіти — злочин, — відказав я словами штурмана. Той штурман у мене в печінках. Хоч, правда, не знаю, хто кому більше насолив!
Якось під час ходових випробувань він мене поставив на вахту. Поки мій напарник достоював останню годину за стерном, я спустився на камбуз і почав готувати підвахтовим сніданок. Ця кулінарія, розтлумачили, входить в обов'язки матроса. Та, на-мою думку, яке може бути чаювання о четвертій ночі! І я, увімкнувши куб, присів біля нього, теплого і воркітливого, мов кіт. І… заснув.
Коли наступного дня обговорювали цю провину, особливо старався другий штурман. Присуд був безжальний: списати з судна.
Ось я й процитував його слова Дерев'яному.
— Облиш! — пробасив він. — Ти там, де не слід, завжди дієш за статутом. Сідай! — наказав.
Ах ти чорт, яка оцінка! Ніколи не треба перебільшувати своїх можливостей. Присоромлений, скорився наказу Дерев'яного й присів поруч.
— Відомо, — почав він здалеку, затягнувшись цигаркою, — на флоті є традиція: не міняти, як модниця капелюшки, судна, що тебе поставило на ноги.
— Ти про що, Дерев'яний? — удаючи, ніби не розумію, перепитав його.
— А про те саме, — і він без натяків, відверто додав: — Чого з "Шокальського" пішов? Кажуть, на ньому ти починав морячити.
Кажуть… чого та чого?! Коли б він по-людському запитав, без цієї моралі: флот… традиції, — я відповів би йому, що мене з того "Шокальського" попросили перед самим виходом у море. Я так би йому і відповів. А тепер щось мені нашіптувало сказати ущипливе. І я бовкнув:
— Набридло, Терентійовичу, море. Забажалося погуляти на суходолі, подалі від цієї розпрекрасної стихії. Ото й списався з "Шокальського".
Він аж підскочив. Таке з Дерев'яним трапляється, коли він чимось ображений. Очі — вогонь, розлючений.
Давай, давай — пронизуй своїм убивчим поглядом!
Знаю, про що думаєш: сезонник, мовляв, шантрапа.
Але він мовчить. Образа, розчарування проглядають з його розлючених очей. Вони, що ножі, прошилюють мене наскрізь.
Мені соромно стає за цю недобру гру, і я здаюся.
— Пробач, Терентійовичу, — кажу і розповідаю все, як було.
Кремезний, неповороткий, широко розставивши клишаві, як ведмежі лапи, ноги, стоїть він і слухає. Щеня, думаю про себе, і не сором тобі поводитися отак з тим, хто став твоїм учителем? Це ж він, Дерев'яний, застеріг мене від безлічі невдач, які очікували на "Буревіснику". Може, тому, на правах учителя, він і бідкається, хоче дізнатися, чого-то його школярик шарахається з судна на судно…
— Пробач, Терентійовичу! Я не підведу тебе.
— Ну що ж, — відійшовши від припливу люті, вже спокійно мовить. — Тоді це інша річ.
Перший день у морі минув, здається, щасливо.
Розділ одинадцятий
ЧОГО МИ ТУТ
— Ну, як — чого? Про боцмана я тобі розповідав: він моряком народився. Дерев'яний теж з дитинства на флоті. Погорілий служив на підводному човні. Сам розумієш, кому ж, як не підводнику, морячити. Про решту нічого не знаю, як і про тебе. А сам я…
Тут Антип Чмихун заходився оповідати свій родовід, з якого стало відомо, що батьки його тайговики, ніколи в очі моря не бачили. Дід теж полював на звіра — соболятник. А він, Антип, вирішив присвятити себе морю.
В цю його одержимість я не дуже вірю: легковажний він якийсь.
А втім, може, я помиляюся.
— Якщо ти справді моряк, чому відрекомендувавсь мені, що волонтер, заблуда? — нагадав Чмихуну наше перше знайомство.
— Бо так воно й було. Спочатку, звичайно, — додав Антип. — Жоден капітан не хотів мене брати в плавання: моряцьких навичок, торочили, не маю. Ото й тинявся в порту, серед гультяїв, що звуться "бичами", яким інколи доручають підмінювати тих, хто повертається з рейсу і тимчасово перепочиває на березі.