"БУРЕВІСНИК" ВИХОДИТЬ У МОРЕ
Повість
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Коли закінчуєм походи –
Бронзовотілі, молоді, –
На тихі трави, чисті води
Ми повертаємось тоді.
Я — степовик. Та б'ється змалку
Морська стихія у душі.
Штормами хрещені рибалки –
Мої брати й товариші.
Блукав із ними, що й казати! –
І до пуття й не до пуття.
Уклін тобі, старенька мати, –
Моє збентежене життя!..
"Степове інтермеццо"
Ку-ку-рі-ку! — долинає знадвору.
Ку-ку-рі-ку!
Напівсонний підхоплююсь. Де я? Невже мене кличуть на палубу? Вахту я начебто відстояв.
Розплющую очі. Дивлюсь. Та ні — на каюту не схоже. "Вантаж не з того трюму", — любить говорити в таких випадках наш штурман.
Збоку, на комині, — батьківська хата! — розкинули крила задерикуваті півники. Червоніють кетяги калини, сонях сміється щасливо. Внизу по білому, через усю стіну, синьо-синьо, — неначе хвилі грайливі, — стелиться барвінок.
Мамина рука не поскупилася на барви. Те, що її виколисувало змалку, що колисало й мене, розквітло барвисто в чарівному суцвітті цього одвічного малярства степовиків.
Ку-ку-рі-ку! — повторюється голосок.
Ку-ку-рі-ку!
Прокидаюся щасливий.
Півнику-когутику, дудко горлата! Щось давнє, дитинне ворухнулося в мені.
Росяна трава, що схилялася над стежиною, забризкуючи мої ноги, коли босоніж гонив череду; і старий розсохлий човен дядька Вовкулаки, і мамині сльози вночі, як надійшла похоронна про смерть батька…
Як же я не розтратив ніжності своєї, душею не вчах?
А було… Та що згадувати! Було та й ще було, бо в океану жорстока вдача, а той, хто нехтує супокоєм, неодмінно стрічається з бурями.
Сонце — велике й огнисте, таке, як у тропіках, погойдується на плесі голубого неба, сліпить очі, захлюпує долівку, звечора встелену духмяною луговою травицею, прохолодними стеблинками молодої осоки й рогозу. Ні корабельних, дошкульних, як удар вітру, наказів, ані чужоземної, що всі ці роки лящала, говірки. Не кваплячись, можна піти на город, до зеленохвилих грядок огірків, полежати в затінку вишняка, на прив'ялому, пахучому сіні. Первісна тиша. Спокій. Ніхто не підніме тебе на швартовку, в задушливий трюм не покличе вичерпувати воду.
Я вдома — ворона і за море літала, та все чорна вертала, — у рідному селі.
Мов кришталеве джерельце, дзюркотливо переливається рідна мова. Малеча — сестрині та сусідські діти — пошепки під дверима, чую, вмовляють одне одного не пустувати.
— Тихіше, — кажуть, — дядько боцман спить.
Дядько боцман! Я не стримуюсь — усміхаюся сам до себе.
В щілину прочинених сінешніх дверей бачу чиєсь сміхотливе личко.
Так років на п'ять, кирпатий, з ластовинням на обличчі хлопчик і собі домагається глянути на морське "диво", на мене себто.
— Сміливіше, сміливіше! — запрошую малюків.
Мов горобенята, шугають до хати. Смиренно всідаються на лаві.
— Отак-от. Боцман Солоний перед вами! — відрекомендовуюсь.
Кілька днів, як я приїхав у село. Приїхав до рідної земельки спочити, сили-снаги набратися.
Судно недавно з плавання повернулося — від берегів В'єтнаму прийшло. Було там спечне літо, спечна зима. Під градом бомб розвантажувались ми у Хайфоні. Пам'ятаю, якось осколки сипонули по палубі, поранило радиста, старшого механіка забило. Ну, та про це вже не один раз писалося в газетах.
І з тієї війни, отже, повернувсь я в мир, до рідної оселі. Скажу відверто: радісна зустріч, і яка вона дорога — найдорожча в світі! — рідна земля.
Колосяться хліба, вишні доспівають, а в серці такий спокій, така ласкавість. Хоч, правда, часом вирине, немов із забуття, тривожний В'єтнам; палахкотливі джунглі, на бруку, коло забитого дитинчати, кров. І та огненна "квітка" враз руйнує мій спокій, безтурботність мою, боляче ранить серце — ніби то не в'єтнамський хлопчик, а той, далекий, розстріляний і не вбитий, я лежу на запилюченому українському шляху суворого сорок третього літа.
Набачивсь я війни. І тоді, давно; та й нині, на берегах В'єтнаму.
Не подумайте, що вихваляюсь, — багато вже довелось і пройти, й пережити. Бо романтика буває не лише в грозові літа — є вона і в наш час. Та й яка ще! Не пустопорожня балаканина, не ліниве мріяння.
Якщо твоя праця, нехай найнепримітніша, потрібна людям — значить, оце і є романтика, і дороги твої з нею не розійшлися.
Хто бував у далекому плаванні, знає, як воно полонить душу, скільки несподіванок приносить.
От і прохають люди:
— Розкажи та й годі!
І мама прохає, й односели. А дядько Степан, тепер уже дід, — Вовкулака, навіть ультиматум поставив:
— Поки не оповіси, що ти чував та що бачив у тих заокеанських краях, з села не випустимо. Ач, як загордився, сучий син! А хто тобі напуття давав іти в моряки? Борознити моря-океани?
Вовкулака — наш сусіда, кошлатобровий, сутулий чоловік, у якого плечі завжди підняті високо вгору і якими він, мов птах перебитим крилом, увесь час сіпає, ніби хоче й не може злетіти, бо якийсь, мабуть, невидимий тягар, кинутий на ті плечі, гне діда до землі, не дає йому відірватися од неї. Він здебільшого мовчить, насуплений і неговіркий. Та я знаю, що дід не з мовчунів, — життя його підтоптало й стомило.
І хоч звуть його всі Вовкулакою — пам'ять про ті дні, коли молодому сільському бунтареві всеньке літо довелося переховуватись на белебні в погребі, уникаючи переслідування петлюрівської наволочі, — злостивого, підступного й вовчого в діда немає. Він добросердий, чулий.
Зустрівши мене, почав ото розпитувати, присоромлювати: зазнався, мовляв! Правда, Вовкулака приписує собі те, чого й не було, — ну, скажімо, мені він ніколи не радив іти в моряки. Та й повчає мене знову, як колись, давно, — неначе перед ним не моряк далекого плавання, а голопузий хлопчак.
Та я на нього не кривджусь: він це по-дружньому.
— Потайним став! — докоряє, не діждавшись від мене морських оповідок.
Що йому відповісти? Балакучим я ніколи не був, хизуватися теж не люблю.
— Утни що-небудь, боцмане! — і собі заволали хлопці, коли проїздом у село завітав до міської друкарні, в якій колись працював.
— Потрави баланду!
Семен Іванович — завжди чимсь невдоволений і буркотливий, сухоребрий, високий, як тичка, колишній верстальник, прозваний за балакучість Баландою, не второпавши, що до чого, обурився: