Буремний перевал

Страница 26 из 100

Эмили Бронте

Я, після марних намовлянь устати та перевдягтися в сухе, залишила Кеті удвох із Джозефом: його — проповідувати, її — труситись від холоду, і пішла спати з малим Гортоном, що заснув так міцно, начебто поснуло й усе довкола.

З кухні ще довго долинали буркотливі напучування Джозефа, потім я вчула, як він повільно підіймається сходами, і невдовзі заснула.

Вранці, зійшовши униз трохи пізніше, ніж завжди, я побачила при світлі сонячних променів, що пробивалися крізь шпарини віконниць, що міс Катрина досі сидить біля коминка. Двері кухні були так само розчинені, з її незавішених вікон падало світло. Гіндлі вже вийшов і, заспаний та набурмосений, стояв біля кухонного вогнища.

— Що з тобою, Кеті,— промовляв він, коли я увійшла, — ти мов із хреста знята. Чого така мокра й бліда, дитино?

— Я змокла під дощем, — знехотя проказала вона, — і застудилась, от і все.

— Капосне дівчисько! — вигукнула я, бачачи, що хазяїн уже протверезів. — Учора ввечері змокла під дощем і всеньку ніч так і просиділа, і не підступися до неї!

Містер Ерншо ошелешено дивився на нас.

— Всеньку ніч… — луною відгукнувся він. — Це що ж її підняло? Не грім же ж так її налякав, правда? Це ж було вже кілька годин тому!

Жодне з нас не хотіло звертати його увагу на відсутність Гіткліфа, поки можна було якось це приховати. Тому я відповіла, що не знаю, що це вона забрала до голови, й вона сама не промовила ні слова. Ранок був свіжий і холодний; я повідчиняла віконниці, і кімната сповнилася солодких пахощів саду, та Катрина роздратовано гукнула на мене: "Неллі, зачини вікно. Мені й так холодно!" її зуби зацокотіли, й вона мляво посунулася до ледь жевріючого жару.

— Вона хвора, — мовив Гіндлі. взявши її за руку.— 3 того й не хотіла лягати. Чорт забирай! На дідька мені здалися ваші хвороби? Що ж погнало тебе під дощ?

— За хлопаками побігла, як завжди! — заскреготів Джозеф, радіючи, що наше зніяковіння дає йому змогу плескати своїм чорним язиком. — На вашому місці, хазяїне, я борзо б витурив їх усіх за двері! І дня не мине, щоб ви пішли з господи, а отой Лінтон не прошмигнув до хати; а міс Неллі теж лепська штучка! Сидить у кухні, мов на сторожі, та на вас пильнує: ледь ви на поріг — а він в інші двері, та тільки його й бачили! А тепер наша вельмишановна пані й самі шльондрають! Вештається полями аж поночі з отим клятим циганським виплодком, із Гіткліфом! Думають, наче я сліпий! Та дзуськи — не на того напалися! Усеньке я бачив: і молодого Лінтона, як він прийшов та пішов, і тебе (це він звертався до мене), відьмачко паскудна! Ледве вчула, як хазяїновий кінь на дорозі копитами стука, — і шасть до хати!

— Помовч, підслухувачу нещасний! — вереснула Катрина. — Ти ще маєш нахабство кривлятися й бундючитися переді мною! Едгар Лінтон зайшов учора зовсім випадково, Гіндлі, і я сама попросила його піти, бо знала, що ти в такому стані не захочеш із ним зустрічатись.

— Ти брешеш, Катрино, я в тому певний, — відповів її брат, — та ти не здатна до хитрощів! До Едгара Лінтона мені немає діла; скажи, ти цієї ночі була з Гіткліфом? Кажи правду, чуєш? Не бійся йому зашкодити: хоч я його, звісно, й ненавиджу, та він нещодавно зробив мені добро — і поки що я занадто вдячний, аби скрутити йому шию. А щоб не піддатися такій спокусі, я сьогодні ж відправлю його кудись подалі. І,як він забереться звідси, раджу тобі стерегтися: я вже з тебевсю дурню виб'ю!

— Я не бачила Гіткліфа цієї ночі,— відповіла Катрина, ледь стримуючи сльози. — А якщо ти виженеш його з дому, я 3 піду з ним. Та, напевне, тобі не пощастить це зробити: схоже, що він утік.

Тут вона таки розридалась, і наступних слів не було чути.

Гіндлі, ошпаривши її зливою в'їдливих докорів, наказав негайно йти до своєї кімнати — або хай не рюмсає знічев'я; я змусила її скоритися. Та ніколи не забуду, що за сцену вона влаштувала, коли ми ввійшли до її кімнати: вона налякала мене. Я вирішила, що вона так і збожеволіти може, і вблагала Джозефа бігти по лікаря. Вона й справді марила, мов у нападі божевілля. Мої побоювання щодо марення справдились: містер Кеннет, ледве її побачивши, оголосив, що вона серйозно хвора — в неї була гарячка. Він пустив їй кров і звелів мені годувати її самою сироваткою та вівсянкою, звареною на воді, і наглядати за нею, щоб вона не викинулася зі сходів чи у вікно; і потім пішов, бо в нього вистачало роботи в парафії, де відстань від одного до іншого будинку буде милі зо три.

Хоч, зізнаюся, я виявилася не вельми гарною доглядальницею, а Джозеф і містер Ерншо — не набагато кращими, і хоч наша хвора була така вередлива й вперта, якими бувають лише хворі, вона таки одужала. Стара місіс Лінтон, звичайно, кілька прийшла з візитом, навела лад у домі й усіх нас прибрала до рук; а коли Катрина почала видужувати, наполягла на тому, щоб її забрали до Трашкрос-Грейнджу. Ми всі зітхнули з полегшенням. Та бідолашну леді було жорстоко покарано за її доброту: вона та її чоловік обоє підхопили гарячку і повмирали за кілька днів одне по одному.

Наша юна леді повернулася до нас ще більш зухвалою й запальною, ще впертішою, ніж колись. Про Гіткліфа й чутки не було з того вечора, як він зник; і одного разу, коли Катрина була особливо нестерпною, я наробила собі лиха, звинувативши її в його втечі; це справді була її провина, і вона знала те надто добре. Відтоді вона кілька місяців і не озивалась до мене — хіба що як до служниці. Джозеф також потрапив й у немилість: він-бо смів її повчати, наче малу дитину, а вона вважала себе дорослою жінкою і господинею в домі й гадала, А нібито нещодавня хвороба дає їй право вимагати особливої уваги. Та ще й лікар казав, що її не слід турбувати — хай уже вона править своєї; і вона вважала ледь не вбивцею кожного, хто смів збунтуватися та хоч словом їй заперечити. Вона трималась осторонь від містера Ерншо та його друзів. З огляду на приписи лікаря та справжні напади, в які переходило роздратування, брат дозволяв їй робити все, чого душа забажає, і зазвичай уникав усього, що могло б розпалити її затяту вдачу. Він був, може, й надто поблажливим до її коверзувань — та не з жалю, а з гордощів: він прагнув, аби Катрина зробила честь своїй родині, поєднавши її з родом Лінтонів; і, поки вона залишала брата у спокої, він дозволяв їй використовувати нас, мов рабів: його це анітрохи не бентежило. А Едгар Лінтон — не він перший, не він останній у цьому світі — був засліплений пристрастю; і він вважав себе найщасливішою людиною на землі, коли повів її до гімертонської церкви — за три роки по смерті свого батька.