— Радий служити цареві і вітчизні... радий... радий... Рінальдо іронічно посміхнувся, а Малахов, бачачи, що
начальство має намір стиснути йому руку, поліз у кишеню за хусткою, щоб витерти спітнілу руку.
Та рука замість хустки спрожогу захопила повну жменю тепленького ще кандьору, і жах в одну мить паралізував дебеле тіло його. Малахов злякано дивився на Рінальда, що простяг йому свою руку, і не розумів, у чому справа.
— Що з вами? — занепокоєно спитав Рінальдо.
Малахове чоло вкрилося холодним потом, а борода тремтіла, як очеретяна мітла. Нарешті він переміг себе і витяг руку з кишені... Липкий клейстер заліпив йому пальці.
За столом учнів почулися стримані смішки, але Барацький, що відразу зрозумів, у чому справа, гаркнув:
— Мовчать! — і, звернувшись до Малахова, з огидою промовив: — Підіть вимийте руки...
Рінальдо зніяковів.
— Що це таке, Миколо Олександровичу? — звернувся він до Барацького, а той, нахилившись до уха Рінальдово-го, щось довго пояснював.
Барацький зам'яв інцидент, ніби нічого й не трапилося. Рінальдо поздоровкався з учнями, а завідувач, знову щось сказавши Рінальдо, суворо промовив:
— Молитву!
Коржов вискочив наперед і почав читати молитву підкреслено побожно, а кінчивши, пройшов до свого місця, ввічливо вклонившися Рінальдові.
— Це Коржов, зразковий щодо поведінки учень,— довів До Рінальдового відома Барацький. _
Рінальдо мотнув головою, мовляв, я ж наперед знав, що в тебе все гаразд.
— Панове, я хтів з вами поговорити, та все не міг вибрати * < Часу, а тепер, нарешті, маю змогу з вами, дорогі мої, Розмовляти!
Рінальдо говорив тихо, намагаючись надати інтимно-батьківської інтонації своєму голосові.
На святій Русі зараз нечестиві бунтарі, котрі не вірять
у бога, не почитають начальства і хочуть продати нашу батьківщину японцям, сіють смуту і неспокій... Вони раді, коли наше хрестоносне військо терпить поразки од язичників, вони, коли б мали силу, вбили б і нашого благовірного государя імператора...
Рінальдо закашлявся. Видимо, він не звик говорити промови перед юнацькою аудиторією, бо зупинився, добираючи принагідних слів і виразів.
— От мені завідувач школи доповів, що й поміж вами є непевні люди, але я йокладаюся на всемилосердного господа нашого, що він наставить непокірливих і бунтливих на шлях, котрий...
Рінальдо запнувся, бо не знав, на який саме шлях мусить наставити бог непокірних.
Марко штовхнув ліктем Бізона, а той ледве помітно повів очима, мовляв, розумію.
— На шлях, котрий... котрий веде у царство небесне!.. Позаду зачмихали і заворушились. Хтось грюкнув лавою
і гучно висякався. Схоже було на демонстрацію, і Рінальдо розгубився. Барацький шарпнувся в натовп, але там уже все заспокоїлось. Учні удавали побожність і серйозну уважливість.
— Так от, панове, я вам кажу, коли який мерзотник посміє бунтувати в школі, то ми на це крізь пальці не подивимось! — закінчив свою промову Рінальдо уже в підвищеному тоні.
— Ви, будь ласка, дивіться тут, і як що, вживайте крайніх заходів,— звернувся він до Барацького і, помітивши Малахова, який, помивши руки, стояв скромно за спиною начальства, Рінальдо зміряв його холодним поглядом з голови до ніг і важкою ходою старої незадоволеної людини пішов геть з їдальні.
За ним підтюпцем побіг Малахов, а Барацький, насупивши брови, ішов поруч.
Хлопці, як то буває після довгої примушеної мовчанки, заговорили всі разом.
— Бач який! В царство небесне! Ха-ха-ха...
— Просто в рай, та й годі!
— А де Коржов?
Та Коржова в залі не було. Він непомітно вийшов, * хлопці бачили у вікно, що він на дворі розмовляв *3 Шваброю.
— Коржов! Язика зітреш! — гукали хлопці у вікно, 1 той, почувши вигуки, швидко повернув убік.
Хлоп'ята скупчилися коло Марка, закидаючи його найрізноманітнішими запитаннями.
По тому, як Довгополюка таки побили "на темну" і Балан, на диво всім, брав участь у цій "операції", популярність його виросла і авторитет його у всіх питаннях шкільного ясиття не заперечував навіть Хватько.
— Боїться Рінальдо,— казав Балан,— боїться, щоб і в нас не було бунту... Тепер же скрізь бунти...
НОВІ СЛОВА
Останні літні дні пробігали ярами та балками, а слідом за ними тяглася золотавою ниткою осінь, суха, як шовк, з днями короткими, як старечі кроки.
Шкільна молотарка добивала останні копи, по стернях поповзли дряпучі чотирилемішні плуги, а на парових полях засновигали сівалки й борони.
Школа переживала найгарячіші дні останніх польових робіт, щоб потім замкнутися на цілу зиму в колі двору з його скотарнями, свининцями, майстернями, теплицею та аудиторіями.
Учні збивалися з ніг, працюючи і на дворі, і на полі. Сподівалися всі на двотижневу перерву, що обіцяло її начальство, скінчивши польові роботи, аж до початку аудиторного навчання. Але то були марні сподіванки. Шкільна рада ухвалила не розпускати учнів по домівках, де вони могли б набратися бунтливих думок, знайшовши і формальну причину затримати їх у школі: за причину був зіпсований паровик, що через нього молотіння затяглося на тиждень довше, ніж гадали.
Молодь засмутилась. Поїхати до батьків і два тижні бути вільною людиною, їсти не кандьор, а щось інше — Увірвалося, і всі ходили невеселі.
Дні тяглися напрочуд одноманітні. Навіть Бізон якось притих і кинув свої витівки. Балан увесь вільний час сидів за книжками, а коли гасили світло, довго розповідав то-варишам про дивні речі, що він їх вичитав із книжок.
В обідню перерву Митько Бізон і Васько Черненко відійшли вбік од молотарки і лягли спочити. Васько дивився в білясте небо і, напівпримружуючи очі, говорив Бізонові:
— Ти, Митьку, дурень... Я б на твоєму місці давно кинув йіколу. Що тобі? Батька немає, матері немає, якийсь там °пікун... Плював би я на опікуна!..
Бізон справді був сирота. По батькові йому лишалася невелика спадщина — з чотири десятини землі та хата, і доглядати за тою спадщиною призначила громада Мить-кового дядька. Дядько був великий аматор науки і вирішив учити Митька, а як не знав він більше шкіл, крім Банківської сільськогосподарської, то й послав туди свого вихованця.
— Сам ти дурний, Ваську, хіба мені не треба вчитись? А що робитиму, не вчившись?..