— Хлопцям треба почитати, але не з цієї прокламації... Треба переписати, а тоді вже й прочитати...
Балан був радий і з цього. Він видобув олівця і на папері, Що ним обгортають масло в молочарні, почав списувати прокламацію, старанно підкреслюючи все, що і в ній було підкреслене.
Фока примостився на ліжку і, взявши якусь книжку 3~під подушки, почав її читати, а Савенюк поправив дрова в грубі і заявив:
— Фоко, а ми, мабуть, в тебе спати будемо... нанесем соломи та й спатимемо...
— Гаразд,— згодився той, і Савенюк пішов по солому. э — Ой, і вовки ж виють! — сказав він, увійшовши з
вязкою.
— Ми й самі тут як вовки... Хоч виходь у поле та разом 3 ними вий. Ні тобі книжки путящої, ні тобі людей...
Савенюк примотував на ночівлю, а Балан нарешті кінчив переписувати і, старанно загорнувши папера, заховав його в кишеню куртки.
— Ти тільки не кажи, де взяв... Бо Барацький одразу причепиться. Ще поліцію покличе...
— Де там та поліція! — махнув рукою Марко,— і за двадцять верстов стражника не знайдеш!
Балан снив тієї ночі грізними снами. Здавалося Маркові, що на широкому полі його оточили страшні потвори і, виючи, простягали до нього волохаті руки з довгими гострими пазурами. Та Марко не боявся — він у руках тримав довжелезного списа, а на гостряку того списа прапором розвівалася прокламація... Що не махне Марко тією прокламацією, то потвори, ляскаючи од безсилої злості зубами, тікають у ліс, і звідти, з темних хащів, хижо, по-вовчому горять їхні очі...
ВИБУХ
Учні встали вранці з таким почуттям, ніби напередодні трапилося якесь непоправне нещастя.
Підступний спосіб позбутися немилих учнів, що за нього взялася адміністрація школи, живив давні образи та болі, і обурення розросталося пишним цвітом.
їх, значить, виряджали у відпуск, щоб без жодних перешкод розправитись із немилими "бунтівниками".
Балан і Савенюк прийшли до спочивальні рано і розбудили Зорченка та Черненка.
— Підемо сьогодні всі гуртом до Кобри... Хай скаже, за що нас виключено... А не скаже, ми йому такого задамо!..
Балан був настроєний войовниче, очі його блищали, а в рухах з'явилася невластива його натурі нервовість.
Балан перечитував переписану у Фоки прокламацію, натискуючи на окремі місця, що найбільше йому подобалися.
"Робітники виходять на вулицю і вимагають кращого уряду",— вичитував Марко Балан, і ці слова розпалювали войовничі настрої.
Не вони ж бо тільки, сіренькі учні, закинуті в глупіинУ Вовчих лісів, "бунтують", а й дорослі мужні робітнику піднімаються по заводах та фабриках і не просять, вимагають.
Це підкреслене в прокламації "вимагають" сповнювало юнаків мужністю й завзяттям, бо вимагати в уряду могла тільки грізна сила, а сила та була споріднена з ними — "бунтів никами".
Прокламація дала їм відчути себе часткою загального руху, часткою, може, й маленькою, тієї великої сили, що ворушилася по далеких незнаних містах.
— Майстрові, брат, дружні, вони як захочуть кого набити, так вже наб'ють! Он у нас на панській майстерні майстрових чоловік з двадцять, а їх чисто всі бояться...— говорив Карпенко, і весь робочий народ здавався йому у вигляді тих майстрових з панської майстерні, "яких усі бояться".
— Що там у вас двадцять! Он на фабриках їх, певне, мільярди, а може, й більше,— виклав свої знання робітничого питання Вас я Черненко, але в кількості робітників він завагався. Йому здалося, що мільярд — число не таке вже й велике, щоб розігнати всіх Барацьких по всій Росії.
Поснідавши, хлопці потроху сходилися до гурту, в середині якого сиділи Балан та Хватько.
"Вигнанці" розповідали, якого начальство "викинуло коника" та як їх виганяли серед зими на вулицю і не давали їсти...
— Ми ж заплатили за те, що їмо їхній кандьор, адже ж до лютого платню внесли... Хіба це по справедливості? — Хватька, видимо, більше хвилювало не те, що його виключили, а те, що з ним повелися не по справедливості. Він аж розчервонівся од хвилювання, розповідаючи про кривду, Що учинило їм начальство.
Вигуки обурення були відповіддю на Хватькові слова.
— Бити їх треба, он що!
— Зараз піти і винести у всіх вікна, хай мерзнуть, як собаки!
— Витребувати сюди Барацького! —— Та Кобра не прийде, побоїться!
— Хлопці, не гарячіться! — почувся раптом спокійний голос.— Треба все обміркувати як слід.
Всі озирнулися. То говорив Фока, стоячи коло дверей спочивальні. Ніхто не помітив, як він зайшов до помешкання.
~— Що там міркувати!
— Ні, треба поміркувати,^— підтримав Балан Фоку, і ^нацышй запал трохи охолодився цими словами.
— ...Треба щоб Барацький дав обіцянку, що всі будуТь прийняті до школи і щоб ніколи більше їх не виключали..
— Чули вже його обіцянки! Годі їм в зуби дивитись! Фока своїм виступом успіху не мав, бо пристрасті були
надто розпалені.
— Не ми одні, он і робочі по заводах!..
— Он бачиш, по всій Росії бунти!
Настрій підвищувався. Дратувала і невдача з відпуском, і нахабне звільнення учнів.
— Добре, що підлизи немає,— сказав хтось, і це зауваження підбадьорило хлопців. Хватько тепер був своїм, а Коржов поїхав додому на власній підводі, що її прислав по нього батько — крамар із сусіднього містечка. Немає підлизи, а це значило багато. Ніхто не викаже, можна говорити одверто, не ховаючися з думками.
Хлопці почали одягатися з наміром негайно йти до Барацького.
— Всім разом говорити... Щоб він бачив, що то не один хтось прийшов до нього, а всі!..
Вітер надворі не вщухав ні на хвилину. Він із свистом летів поміж будівель шкільної садиби, з ревом вривався між дерева парку і дзвенів снігом на полях, замітаючи стежки й дороги. Все шкільне дворище перетялося наметами, і, щоб перейти їх, треба було добре наборсатись у снігу. Може, через це, а може, з інших причин, з учителів ніхто не приходив до корпусу, і тільки Онуча двічі показався на очі, та й то ненадовго, швидко ушившись, помітивши неприязні погляди.
Поснідавши, учні зібралися коло парадного ходу квартири Барацького і посунули в одчинені двері. Туди разом з ними влетіли клуби пари і війнуло снігом з ґанку.
На шум у передпокої вийшла служниця і, дізнавшись, що учні хочуть бачити пана, зникла за дверима.
Учні тупотіли ногами, кашляли й голосно розмовляли, але до них довго ніхто не виходив. Нарешті, хвилин через десять, з'явилася служниця і сказала: