Балан замовк.
— Так що ж він?
— Каже: "І ти, Балан, можеш їхати, і ти, Савенюк, бо я вас виключаю зі школи..."
Важка мовчанка запанувала в юрмі, одна з тих мовчанок, що буває у стрільців перед пострілом, коли вони ціляться. Такого нахабства хлопці не сподівалися од Кобри.
Бізон одразу не зрозумів, що саме трапилося і чого хлопці ущухли, а зрозумівши, вискочив наперед і закричав не своїм голосом:
— Хлопці!.. Це так оставити не можна! Ми йому не лакузи, щоб так говорити з нами!.. Ми прийшли з ним по справедливості говорити, а він ще виключати!
Очі йому горіли, як у розлютованої кішки, волосся настовбурчилося і стирчало в усі боки, руки стискувалися в кУлаки.
— Справді, як він сміє так говорити? — обурено й з піднесенням заговорили в натовпі.
— Я сам піду з ним розмовляти,— вигукнув Бізон і, з силою сіпнувши двері, зник за ними.
— Хлопці, підіть ще хто! — схаменувся Балан, і од натовпу відокремилися, немов зарані чекали вже на цей 3&клик, Хватько і Черненко.
В кімнаті, що до неї вони потрапили, стояв Барацький обпершись об стіл руками, а проти нього, з другого краю стола, стояв настовбурчений Бізон і, вимахуючи руками гукав:
— Як любимчиків, так залишати, а як мене, так виганяти! Ви думаєте, не знаємо, хто скільки голосів одержав? Думаєте, не знаємо?
Це було нечуване явище в школі, відколи вона існує. Затурканий хлопець, що все життя звик коритися старшим і начальству, що своє обурення часто боявся висловити найближчим товаришам, стоячи перед всесильним Барацьким, кидав йому в вічі обвинувачення.
Щось символічне було в цій сцені. Віками гноблена сила повстала і рвала греблі й загати віками усталених норм і взаємин, а один з тих, що ті норми обстоював, збентежено дивився на цього хлопця і не розумів, що сталося.
Нарешті Барацький опам'ятався і, як борець, коли йому загрожує поразка,— зібрав усі свої сили для одсічі. Раптом він випростався, очі його гостро вп'ялися в Зор-ченка.
— Геть з цієї кімнати, а то я тебе викину, як цуценя! — затупав ногами Барацький, а побачивши Хватька і Черненка в дверях, суворо загримотів: — А вам чого тут треба? Марш у корпус!
Та завжди слухняні учні й не думали виконувати наказа завідувача. Барацький остовпів і відчував, як підлога під ногами захиталася,— карта була бита. Він ще раз тупнув ногою, але учні не рухалися. Зорченко, бачачи товаришів, замовк і стояв очікуючи. Хватько й Черненко ступили через поріг і не зводили очей з Барацького.
Нарешті Барацький зрозумів, що вся його влада над цими, до цього часу покірними юнаками з якоїсь причини втратила силу. Чого та сила зникла, він ще не збагнув і виряченими по-баранячому очима дивився на учнів.
Троє хлопців спідлоба позирали на свого начальника, з він, немов знесилившись розгадати таємницю зміни, що сталася в його взаєминах з учнями, важко сів на крісло, держачись обома руками за стіл.
— Чого вам треба? — хрипким голосом запитав він знову. Хватько ступив крок наперед і, дивлячись у землю, промовив:
— Ми хочемо, щоб усіх виключених знову прийняли Д° школи... їх-бо несправедливо виключено... Ми читали ЖУР-нал і там виходить...
Хватько не докінчив, Барацький стрепенувся, немов його несподівано вкололи в болюче місце, і прохрипів:
— Ти читав журнал? Де?
— То моє діло, де... Тільки коли так, то й я кидаю школу!..
Барацький нахилив голову до столу і з хвилю сидів, дивлячись у підлогу. Потім він підвів голову і коротко сказав:
— Гаразд... Ідіть... Ми приймемо назад... Чого ж стоїте? Я сказав? — підвищив він голос, і учні мовчки посунули з кімнати.
Барацький відчув, що влада знову повертається до його рук, і тепер вже начальницьким поглядом він подивився на учнів.
— Ура! Молодчага, Хватько! От що значить хороший товариш!
Хватько справляв свій перший тріумф. Його качали. Хлопці з вигуками і свистом, побідно піднявши голови, йшли до корпусу, дозволивши собі, нарешті, покидатись сніжками. Серйозні ж справи покінчено, і молодість входила в свої права.
З приємним відчуттям справленого важкого обов'язку вони весело розмовляли і сміялися. Тепер вже не сором було дивитися один одному в вічі.
Коли розпорошена юрба підходила до корпусу школи, з дерев'яного клозета, що стояв осторонь, вийшов Коржов. Він злякано озирався, як зацькований цуцик, а побачивши хлопців, швидко подався до корпусу.
— А, підлиза! Лови його, хлопці! По снігу його! Зляканого тремтячого Коржова тягли по снігу за ноги,
аж поки за нього не заступився Хватько:
— Киньте, хлопці, годі,— може, в нього й справді живіт заболів...
— Кинь, Хватьку, який там живіт? Злякалася, підлиза! Та хмари, що допіру були такі непривітні, здавалися
тепер прапорами перемоги, а мокре гілля вистукувало переможцям на крижаних барабанах вітрові марші...
ДВІ НЕСПОДІВАНКИ
Перемога, що її мало хто й сподівався, дуже піднесла настрій учнів, наочно довівши, що, одностайно діючи, ба-гато дечого можна зробити.
Юнаки вперше відчули себе справжніми людьми, од я*их дещо залежить у суспільстві.
Хіба не вони сьогодні примусили дорослу людину скоритись їхній волі? Хіба не їх сьогодні злякався Барацький хоч найстаршому з-поміж них не перейшло й шістнадцяти років?
Виступ зміцнив товариські почуття, і навіть старші учні почали з більшою повагою ставитись до малюків. Старші вголос висловлювали захоплення з їхньої товариської витриманості, і багатьом хлопчакам недавні події виступали тепер у рожевому світлі, на тлі якого маячили їхні героїчні постаті. Моменти вагання і непевності забулися, забувся і вчинок Бізона, що справді врятував становище. Кожному хотілося думати, що саме його участь у виступі була найважливіша. Нікому й на думку не спадало, що досить було Барацькому зорієнтуватися в обставинах та вжити рішучих заходів,— і молодий неорганізований протест було б зламано.
Завідувач, видимо, згодом зрозумів, що тільки завдяки його нерішучості він не зволодав з учнями, і тому, хоча й дотримався обіцянки залишити в школі виключених, та не дуже поспішав зміняти свою політику щодо школярів. Звичайно, коли б не припали ці події на такі тривожні часи, завідувач вжив би інших заходів. Він би не зупинився перед поліцайськими способами втихомирення бунтівників, як то не раз і робив за свою педагогічну практику. Та часи не сприяли улюбленим способам Барацького, і йому, наперекір натурі, припало братися до дипломатії, як він сам із презирством говорив, про делікатні способи педагогічного впливу.