Так звучить відома формула Ренана. Чим пояснити її надзвичайний успіх? Без сумніву, дотепністю кінцівки. Ідея, що нація полягає в щоденному плебісциті, вражає нас, як визволення. Спільна кров, мова та минуле — це все статичні, фатальні, заскорузлі, інертні засади; це — в'язниця. Якби нація полягала тільки в цьому, і нічому іншому, то нація лежада б за нами, нам не було б до неї діла. Нація була б річчю, якою ми є, але не річчю, яку ми робимо. Не було б сенсу навіть обороняти її, коли б хтось нападав на неї.
Чи ми хочемо того, чи ні, людське життя постійно зв'язане з майбутнім. З сучасного моменту ми скеровуємо свою увагу на прийдешній. Тому жити — це завжди, завжди, без угаву та спочинку, робити. Чому нікому не прийшло на думку, що робити, робити будь-що, означає здійснювати майбутнє? Навіть коли ми поринаємо в спомини. Ми викликаємо спогади в даний момент, щоб осягнути чогось у наступний момент, хоч би це була тільки приємність відтворити минуле. Хвилину тому ця скромна приємність з'явилась нам як бажане майбутнє; тому ми "робимо" її. Отже, ми стверджуємо: для людини усе має зміст тільки в міру того, як воно скероване до майбутнього (44).
Якби нація складалася тільки з минулого і сучасного, ніхто не став би обороняти її в разі нападу. Ті, хто твердить протилежне, лицеміри або дурні. Але буває, що національне минуле кидає принади — справжні чи уявні — в майбутнє. Ми хочемо, щоб наша нація існувала в майбутньому. Заради цього ми стаємо в її обороні, а не в ім'я крові, мови чи спільного минулого. Боронячи нашу державу, ми обороняємо наше завтра, а не наше вчора.
Оце саме лунає в формулі Ренана: нація як чудова [127] програма майбутнього. Плебісцит вирішує майбутнє. Те, що в цьому випадку майбутнє є лише продовженням минулого, анітрохи не змінює питання. Це тільки показує, що й сама дефініція Ренана дещо архаїчна.
Тому національна держава є політичним принципом, що стоїть ближче до чистої ідеї держави, аніж античне "місто" чи "держава-плем'я" арабів, побудована на кровній спорідненості. В дійсності національна ідея все ще досить обтяжена зв'язком з минулим, з територією, з расою; але в ній завжди тріумфує чистий принцип людського об'єднання довкруги звабливої програми майбутнього. Ще більше: я сказав би, що це обтяження минулим і це відносне обмеження матеріальними засадами не були і не є повністю спонтанним виявом західної душі, а походять від штучної інтерпретації національної ідеї, яку нам дав романтизм. Якби в Середньовіччі існувало те саме поняття нації, як у XIX столітті, Англія, Франція, Іспанія та Німеччина ніколи б не появились на світ (45). Бо ця інтерпретація переплутує те, що надихає і формує націю, з тим, що лише консолідує і зберігає її. Відверто кажучи, не патріотизмом були створені нації. Ті, хто так думає, допускаються сентиментальної помилки, про яку вже була мова і якої допустився сам Ренан у своїй знаменитій дефініції. Якщо існування нації вимагає, щоб група людей мала спільне минуле, то як ми назвемо ту групу людей, котра переживає як сучасне те, що з нинішньої точки зору є минулим? Адже очевидно, що їхня колишня форма життя скінчилася в той момент, коли вони могли сказати собі: ми — нація. Чи не помітний тут цеховий порок "філолога" — архівара, його професійне викривлення зору, що не дозволяє йому бачити дійсність, коли вона не є минула? "Філолог", в силу свого фаху, потребує передусім, щоб існувало минуле, але нація, перш ніж мати спільне минуле, мусила створити цю спільноту, а перш ніж створити її, мусила вимріяти її, прагнути до неї, проектувати її. Щоб існувала нація, досить того, щоб вона сама себе запроектувала, хоч би цей проект не здійснився, хоч би виконання його провалилось, як то траплялося стільки разів. В такому випадку ми говоримо про передчасно змарновану націю; приклад: Бургундія.
З народами Центральної та Південної Америки Іспанія має спільне минуле, спільну расу, спільну мову, [128] і проте не творить з ними одної нації. Чому? Бракує лише одної речі, яка, очевидно, є основною: спільного майбутнього. Іспанія не зуміла придумати програми колективного майбутнього, яка могла б привабити ці біологічно споріднені групи. Тому "плебісцит", зваживши майбутнє, відкинув Іспанію. І тут нічого не помогли архіви, спогади, предки чи "батьківщина". Коли це все існує, воно служить для консолідації, але це все (46).
Отже, я бачу в "державі-нації" історичну формацію плебісцитного характеру. Все інше, чим вона ніби є, має минущу і змінливу вартість, є змістом, чи формою, чи консолідацією, якої плебісцит вимагає. Ренан знайшов магічне слово, що сяє яскравим світлом і дозволяє нам побачити найглибші нутрощі нації, які складаються з таких двох елементів: по-перше — проекту побудови тотального співжиття спільними зусиллями; по-друге — з відданості людей цьому захоплюючому проектові. Ця загальна відданість породжує внутрішню міць, що відрізняє національну державу від усіх античних, у яких єдність осягається і утримується зовнішнім тиском держави на розбіжні групи, тоді як тут сила держави зроджується із спонтанної та глибокої солідарності між "підданими". В дійсності, піддані вже є державою і не можуть відчувати її (це нова, чудова риса національності) як щось чуже і зовнішнє.
А проте Ренан мало не зводить нанівець свою ідею, надаючи плебісцитові ретроспективного змісту, що стосується вже готової нації, про дальше існування якої він рішає. Я волів би дати плебісцитові протилежний знак і застосувати його до нації in statu nascendi * — нації, що народжується. Це — вирішальний кут зору. Бо, насправді, нація ніколи не буває "готовою". Цим вона відрізняється від інших видів держави. Нація завжди або росте, або занепадає. Tertium non datur**. Вона або здобуває прибічників, або втрачає їх, залежно від того, чи її держава в даний момент має життьове завдання, чи ні.
* У стані формування (латин.).
** Третього не дано (латин.).
Тому було б надзвичайно повчальним переглянути ряд тих об'єднавчих ідей і проектів, які з черги захоплювали людські групи Заходу. Тоді ми побачили б, [129] як європейці жили ними, не тільки в своєму суспільному, але навіть у суто особистому житті; як зростала або підупадала їх активність, залежно від того, чи мали вони спільне завдання, чи ні.