XIII
НАЙБІЛЬША НЕБЕЗПЕКА — ДЕРЖАВА
При доброму упорядкуванні громадських справ маса — це та частина суспільства, яка не діє самостійно. Таке її призначення. Вона прийшла на світ для того, (1) щоб її вели, переконували, репрезентували, організовували, навіть для того, щоб перестати бути масою, чи принаймні прагнути до того. Але вона не прийшла на світ, щоб робити це все сама. їй треба орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин. Можна скільки завгодно сперечатися, хто саме ці добірні люди, але не повинно бути найменшого сумніву, що без них — хто б вони не були — людство втратило б свої найістотніші риси, навіть коли б Європа ціле сторіччя по-страусячому ховала голову в пісок, щоб не помітити такого очевидного факту. Бо ідеться не про опінію, що засновується на більш або менш звичайних та правдоподібних фактах, а про закон суспільної "фізики", куди твердіший, ніж закони Ньютонової фізики. У той день, коли в Європі знову запанує справжня філософія (33) — єдиний її рятунок,— ми знову здамо собі справу з того, що людина, хоч-не-хоч, своєю натурою примушена шукати собі вищої інстанції. Якщо їй самій удасться знайти її, вона — добірна людина; якщо ні, вона належить до маси і мусить прийняти її згори.
Коли маса намагається діяти самостійно, вона бун-тується проти власного призначення; оскільки вона це й робить тепер, я говорю про бунт мас. Бо, зрештою, єдина річ, яку можна дійсно й по правді назвати бунтом,— це зрада власного призначення, повстання проти себе самого. В істоті бунт архангела Люципера не був би меншим, якби, замість того щоб домагатися бути Богом, що не було його призначенням, він уперся бути найнижчим з янголів, що теж не було його призначенням. (Якби Люципер був росіянином, як Толстой, він, може, волів би цю, останню форму бунту, яка не менш суперечить Божій волі, як та відома перша). [85]
Коли маса діє самостійно, вона робить це єдино відомим їй способом: вона лінчує. Не зовсім випадково право Лінча походить з Америки, бо Америка до певної міри рай для мас. Також не дивує нас, що нині, коли тріумфують маси, тріумфує насильство, і з нього роблять unica ratio *, єдину доктрину. Я вже досить давно вказав на поступовий перехід насильства в норму. Нині цей розвиток осягнув найвищого пункту, і це добра прикмета, бо це означає, що автоматично почнеться його спад. Нині "насильство" вже ввійшло в риторику доби, оратори і марнослови привласнили його собі. Коли якась людська реальність виконала своє призначення, розбилась і згинула, морські хвилі викидають її на береги риторики, де вона ще довго лежить трупом. Риторика — це цвинтар людських реальностей або принаймні притулок для калік. Назва переживає реальність, і, хоч вона лише слово, вона кінець кінцем все-таки слово, яке завжди заховує дещо своєї магічної сили.
* Єдиний доказ (латин.).
Але навіть коли існує можливість, що престиж насильства як цинічно встановленої норми почав підупадати, ми далі житимемо під його владою, хоч і в іншій формі.
Я маю на увазі найбільшу небезпеку, що загрожує тепер європейській цивілізації. Як усі інші небезпеки, які загрожують цій цивілізації, вона також постала з неї. Мало того: вона є одним з її блискучих досягнень; це — сучасна держава. Отже, ми зустрічаємо тут повторення того, що в попередньому розділі сказано про науку: плідність її засад веде до неймовірного поступу, але поступ неодмінно веде за собою спеціалізацію, а спеціалізація загрожує задушити науку.
Те саме стосується держави.
Згадаймо, чим була держава наприкінці вісімнадцятого століття в усіх європейських націях. Мізерною річчю! Ранній капіталізм із своїми промисловими організаціями, в яких уперше затріумфувала нова раціональна техніка, спричинив початковий зріст суспільства. З'явився новий суспільний клас, сильніший кількістю і потугою, ніж попередні, а саме — буржуазія. Ця лукава буржуазія посідала передусім одну річ: хист, практичний хист. Вона вміла організовувати, вишколювати, [86] давати своїм зусиллям зв'язок і послідовність. На ній, як по морю, плив крізь небезпеки "державний корабель". "Державний корабель" — це метафора, яку перевинайшла буржуазія, що почувала себе океанічною, всемогутньою і вагітною бурями. Той корабель не був нічим показним: він майже не мав вояків, майже не мав бюрократів, майже не мав грошей. Його збудував у середніх віках клас людей, дуже відмінних від буржуа,— шляхтичі, люди гідні подиву за їхню відвагу, за їхній хист володарства, за їхнє почуття відповідальності. Без них не існували б нації Європи. Але з усіма цими чеснотами серця шляхтичі ' завжди мали слабу голову. Вони жили другою половиною душі. Були вони дуже обмеженого розуму, по-чутливі, імпульсивні, інтуїтивні, словом, ірраціональні. Тому вони не зуміли винайти жодної техніки, бо це вимагає раціональних методів. Вони не винайшли пороху. їм урвався терпець. Неспроможні винайти нову зброю, вони дозволили міщанам, які перейняли його зі Сходу чи звідкись-інде, використати порох і тим самим автоматично виграти битву проти шляхетного вояка, лицаря, безглуздо вкритого залізом так, що він ледве міг рухатися в бою; йому-бо ще не спало на думку, що вічна таємниця війни полягає не так у засобах оборони, як у засобах наступу. (Цю таємницю пізніше перевинайшов Наполеон) .
Оскільки держава є технікою — громадського ладу і адміністрації, "старий режим" вісімнадцятого століття розпоряджає слабкою державою, яку з усіх боків шмагає широке, розбурхане суспільство. Несумірність між потугою держави і суспільною потугою така велика, що, порівнюючи тодішнє становище з часами Карла Великого, держава вісімнадцятого століття здається звироднілою. Каролінгівська держава, очевидно, була куди слабша за державу Людовіка XVI, але натомість суспільство, що її оточувало, було зовсім безсиле(35). Величезна несумірність між суспільною потугою уможливила революцію, чи радше революції (до 1848 року).
Але через революцію буржуазія опанувала державну владу, застосувала на державі свої незаперечні чесноти, і за одне-два покоління створила могутню Державу, що поклала край революціям. Від 1848 року, себто від початку другого покоління буржуазних правлінь, [87] не було в Європі справжніх революцій. Очевидно, не за браком причин, а за браком засобів. Державна потуга зрівноважилась із суспільною. Прощай, революціє, назавжди! Тепер в Європі можливе лише протилежне: державний переворот.